середа 23 жовтня 2019р.
Інтернет-газета Херсонської області
13.12.2015

Той, для кого Україна – не порожнє слово

Перестаньте мені нав’язувати вибір меншого зла,

тому що своїй країні я взагалі зла (більшого чи меншого)

ніколи не побажаю

Юрій Шухевич

Про Романа Шухевича, мабуть, не чув хіба що ледачий. А от стосовно особистості його сина Юрія дещо інша історія – він бо став відомий широкому загалу відносно нещодавно. Хто ж він, Юрій Шухевич, і які перипетії складають воєдино його життєвий пазл?

28 березня 1933 року в майбутнього головного командира УПА Романа Шухевича народився син, який отримав ім’я Юрій-Богдан. Із приходом радянських військ на західноукраїнські землі, матір разом із сином переїхала до Кракова, проте вже за два роки, в 1941 році, повернулася до Львова.

Кровна спорідненість із відомим «ворогом народу» не віщувала спокійного і розміреного життя. Вже в 1940 році була арештована сестра Романа Шухевича, а в 1941 році – розстріляний його брат. Наприкінці війни радянськими каральними органами були схоплені його мати та батько, не дивлячись на те, що ходити він не міг, бо ж напередодні зламав ногу; його дружина та її мати; 11-річного сина Юрія і 5-річну доньку Марію помістили в дитячий будинок – спочатку в Чорнобильський, а потім перевезли в Сталінський (сучасний Донецьк). Але хлопчина не готовий був миритися з такою своєю долею, і тому втік на Галичину. На своєму шляху змушений був продати куртку, щоб купити собі молока і хліба, і хоч таким чином притлумити свій голод. Все ж він зумів розшукати батька і поінформувати про всі нещастя, які спіткали сім’ю. “Юрку! Ми боремося не задля помсти, а за те, щоб такого нелюдського ладу більше на світі не було.  Ти знаєш, що ми приречені на загибель. Якщо такі як ти сьогодні підуть у підпілля і загинуть, то хто через 15-20 років підніматиме народ на боротьбу?!” – вимовив батько синові, коли побачив його шалений порив приєднатися до підпільної боротьби.

Хлопець вирішив визволити з неволі й рідну сестру, проте ця спроба виявилася невдалою, і 15-річний Юрій був схоплений. Його намагалися використати: просили вплинути на батька, вмовляли переконати його здатися, поставити крапку на своїй боротьбі. Але оскільки у відповідь кати отримали лиш категоричну відмову, то за «зв’язок з підпіллям» юнак отримав строк – 10 років таборів.

Коли в березні 1950 року загинув Роман Шухевич, сина терміново відвезли на його упізнання. Згадуючи сьогодні ті часи, Юрій Романович зізнається: «Тільки, я вам скажу, камінь з душі мені звалився через те, що батько не потрапив їм у руки живим. Особисто для нього це була б трагедія. Його зв’язкова Галина Дидик тоді була в Білогорщі і прийняла отруту (після 1946 року всі провідні члени Організації українських націоналістів (ОУН) згідно з наказом Романа Шухевича повинні були мати при собі зброю і отруту (ціаністий калій), аби живими не потрапити в руки ворогів – Авт.), але їм вдалося її врятувати, як наслідок, ця жінка в могилу понесла шрами від страшних катувань під час допитів».

У 1954 році ув’язненим неповнолітнім особам оголошувалася амністія, якщо вони вже відбули третину свого тюремного терміну. Тяганина навколо справи Юрія Шухевича продовжувалася два роки, і лишень у 1956 році він таки вийшов на волю. Проте зовсім ненадовго: Генеральний Прокурор СРСР Руденко добився прийняття протизаконного рішення, згідно якого хлопець повинен був відсидіти ще 2 роки, тобто до повного закінчення терміну ув’язнення. І навіть після цього Юрій Романович не встиг ні секунди побути на волі, бо ж йому приготували нове покарання: за статтею «антирадянська агітація та пропаганда» засудили до 10 років покарання. На додаток до цього, йому була оголошена 5-річна заборона на проживання на рідній українській землі. Саме тому після карання в Мордовських таборах він мешкав у Нальчику. Одружився, і невдовзі став батьком.

Але й на цьому радянські палачі не заспокоїлися: у 1972 році Юрія Шухевича втретє хапають. Під час обшуку знайшли недописану роботу про перспективи національно-визвольного руху України –  «Роздуми вголос». За її вміст, який, до речі, кваліфікували як такий, що підпадає під статтю «антирадянська агітація та пропаганда», чоловікові зачитали черговий вирок: 10 років позбавлення волі  і 5 років заслання. Через рік його «нагородили» в четвертий раз: оголосили про новий 10-річний строк. Другий термін поглинув перший, і, як наслідок, кінцеве рішення було таким: 11 років у тюремних стінах і всі ті ж 5 років заслання.

У цей невільний період  життя надзвичайно багато читав: «Я завжди кажу, що ніякий Оксфорд чи Сорбонна не дали би мені тих знань, які дало ув’язнення». А все тому, що через зони пройшла велика кількість персон, людей абсолютно різних національностей , і чи не кожен в’язень залишав після себе літературу, яка накопичувалася на полицях бібліотек. Велике щастя було в тому, що тюремна адміністрація не розумілася на справжній цінності тих чи інших текстових доробків, і тому тут можна було знайти книжки, недоступні на волі.

Мав проблеми зі здоров’ям. Коли виникла виразка шлунку, кедебісти миттю завітали до «злочинця» і схиляли його до співпраці. Але всі ті зусилля були даремними. Неодноразові голодування, важка праця і дефіцит природного освітлення стали причиною того, що в ув’язненні чоловік повністю втратив здатність бачити – у нього виникла катаракта обох очей і відшарування сітківки. Була зроблена операція, але необхідна була і друга. Не дивлячись на те, що був шанс зберегти зір одного ока, в проведенні повторної операції категорично відмовили. Через це Юрія Романовича перевели до будинку для інвалідів. Лишень наприкінці 80-х рр. йому дозволили ступити на землю рідної України.

З 1989 року оселився у Львові, де свій голос не притишував ні на мить, бо ж проукраїнська діяльність була невіддільна від душі і серця цього мужнього чоловіка. У часи незалежної України став засновником і лідером Української Національної Асамблеї-Української  Народної Самооборони (УНА-УНСО), а пізніше очолив громадську організацію «Галицький вибір».

Знайшлося місце і для кохання: Юрія Шухевича доля зведе з Лесею Кальваровською, яка заради нього розведеться зі своїм чоловіком, разом з 9-річним сином (до речі, названим на честь пана Юрія) переїде з Німеччини до України. І до сих пір вони нерозлучні. До слова, перша жінка Юрія Романовича не витримала усіх випробувань, і покинула його в 70-х рр., прихопивши з собою двох дітей.

 

У 2006 році Указом Президента України Віктора Ющенка «за громадянську мужність, багаторічну громадсько-політичну та правозахисну діяльність в ім’я здобуття незалежності України» був нагороджений званням Герой України. Аналогічну нагороду роком пізніше отримав і за свого батька Романа Шухевича.

 

Були в житті Юрія Романовича і помилки (як же ж без них?!). Наприклад, у 2006 році він щиро вірив, що «…Віктор Янукович має шанси стати тою фігурою, яка об’єднає Україну… якщо буде взаємне бажання йти на компроміси, але не у принципових питаннях, як наприклад, щодо української мови». Вже через кілька років він заявляв, що Янукович вчиться бути українським президентом. Але коли за правління цього очільника держави буде зреалізована спроба позбавити Романа Шухевича звання Героя України, пан Юрій перегляне свої політичні вподобання.

«Ви б’єте себе в груди, що є спадкоємцями Коновальця, Шухевича. Але якби Шухевич сьогодні встав із могили, то вас усіх тут перестріляв би як мародерів», – із такими словами виступив пан Юрій перед депутатами львівської міськради у 2010 році, бо ж «ділити комунальне майно, землю, бюджет — тут вони всі майстри».

Під час Революції гідності засудив дії Януковича, наголошував на слабкості опозиції і закликав людей вступати до лав Правого сектору. У 2014 році за списком «Радикальної партії» Олега Ляшка був обраний Народним Депутатом України. У своєму інтерв’ю зізнавався, що довго зважав всі «за» і «проти» перед тим, як прийняти остаточне рішення про повторний похід у політику (у 1994 і 2006 рр. вже намагався потрапити до українського парламенту від партії УНА-УНСО, проте безрезультатно). З лютого 2015 року є заступником голови Комітету Верховної Ради України у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю.

З 21 травня 2015 року бійці УПА отримали статус борців за незалежність України завдяки прийняттю Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті». А його ініціатором якраз і є Юрій Шухевич.

Не буду писати десятки слів про позицію Юрія Романовича стосовно війни на Сході України, бо переконана, що краще один раз побачити і почути самому, тим паче, коли чи не всю промову депутата від 18 березня 2015 року можна розібрати на цитати. Переконайтесь у цьому й самі:

І звучали ці слова від щирого серця, бо ж прочитати з листочка, як роблять інші народні обранці, пан Юрій не може. Радянські тюрми забрали у нього найдорожче – здоров’я. Він абсолютно незрячий, і на роботу до парламенту ходить із помічником. Але сліпота не приспала волю, не зламала чоловіка, не відібрала бажання діяти в ім’я держави, за яку самовіддано боровся і жертовно загинув його батько Роман Шухевич.

У день 80-річчя Юрія Шухевича запитали: «Чого б ви собі побажали?». «Я би хотів української України… Хотів би хоча би одним оком це побачити», – відповів ювіляр.

А чого прагнете ви?!

P.S. Для тих, хто називає бандерівців антисемітами: під час німецької окупації дружина Романа Шухевича прихистила в своєму домі єврейську дівчину Ірину Райхенберг. Коли жінку арештувало гестапо, за наказом Шухевича дитину перевезли в монастир. Їй зробили фальшиві документи, за якими вона стала Іриною Божко. Пізніше вона отримала освіту, вийшла заміж і жила в Києві аж до своєї смерті в 2006 році. Окрім того, майже весь медичний персонал УПА, за словами Юрія Шухевича, також складали люди єврейської національності.

 

 

 

 

 

 

 

 

Автор: Олена Вовк

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.