середа 23 жовтня 2019р.
Інтернет-газета Херсонської області
26.12.2015

Жива легенда України

костенко_лінаВона – особистий геній для багатьох із нас. Мабуть, не знайдеться іншої такої особистості, яка вже за життя стала настільки культовою, настільки творчо безсмертною для українців. Її віршами освідчуються в коханні, але водночас її поезія гомонить струнами розбитого серця! Та й патріотизму їй не позичати! Що вже казати про політичну незаангажованість, бо тільки ця велична постать могла відмовитись від звання Героя України, сказавши Віктору Ющенку (та й будь-якому іншому очільнику країни!): «Політичної біжутерії не ношу».

Уродженка Київщини, освіту здобула в Київському педагогічному інституті і Московському літературному інституті імені Горького. У часи дисидентського руху приєдналася до цієї спільноти вільних людей, за що була покарана владою. Кати не запроторили її за ґрати, ні. Але вони фактично перекрили їй дихання. Бо ж як гнітили, як ятрили душу всі штучні перешкоди, так майстерно вигравіювані для усіх її літературних доробків. Але ніщо не зламало жінку, ніщо не змусило її стати на коліна, або хоча б знизити градус безкомпромісності відносно усіх людей-гвинтиків радянської тоталітарної системи.

Коли у 1982 році директор Київської філармонії сповістив поетесі про відмову спектаклю за її романом у віршах «Маруся Чурай», то вона його двічі ляснула. «За себе і за Марусю Чурай», – так пояснила свій вчинок жінка. А вже через шість років за цей твір вона була удостоєна Державною премією УРСР імені Т.Г. Шевченка.

Окрім визнання в межах України, нашого генія слова знають і за кордоном. Бо ж, окрім низки вітчизняних нагород, має вона в своєму арсеналі і міжнародні (Премія імені Петрарки, Міжнародна літературно-мистецька премію імені О. Теліги). Навіть мала планета Сонячної системи № 290127 у 2015 році була іменована на її честь.

Вона майже ніколи не дає інтерв’ю, бо віддає перевагу комунікації з людьми через свою творчість, або ж шляхом звичайних книжкових презентацій. Яке безмежне щастя випромінювали поціновувачі її таланту, коли жінка повідомила про тур на підтримку її першого прозового твору «Записки українського самашедшого»! Але радість тривала недовго: літератор перервала частину запланованих презентацій через «…провокативні інсинуації деяких львівських письменників, журналістів та діячів театру». І з того часу (з 2011 року) вона не виходить на люди. Але живе надія, що вона таки повернеться до нас, як і обіцяла тоді, на одній із своїх зустрічей, бо ж планувала написати продовження до своєї першої прозової проби пера.

Незважаючи на свою аполітичність, жінка у 2011 році підписала листа на захист ув’язненої Юлії Тимошенко.

Душа жінки дуже болить за Україну (ненароком згадую її слова: «…І щось в мені таке болить, що це і є, напевно, Україна…»). У березні 2015 року вона передала до зони АТО гуманітарну допомогу разом із оберемком книг. На форзаці власноруч писала слова підтримки, називаючи захисників «справжніми воїнами світла», а також рядочки зі своєї неопублікованої поезії.

Була заміжня двічі. Мати двох дітей. Донька, Оксана Пахльовська, живе в Італії, де очолює кафедру україністики Римського університету «Ла Сап’єнца», доктор філологічних наук, знаний культуролог; а син, Василь Цвіркунов, є програмістом, і з сім’єю перебуває на постійному проживанні в США.

А героїнею цієї статті, якщо Ви ще не здогадалися, є велична, високоінтелектуальна Ліна Василівна Костенко!

Моє захоплення її талантом розпочалося саме з «Записок українського самашедшого», тому й пропоную Вашій увазі висловлювання саме з цієї пречудової праці:

Мабуть, чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов’їна, а тьохкають як солов’ї.

Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, – жах в тому, що все може залишитися так само.

Я тільки не знаю, чому це зветься політикою. Політика, строго з грецької, це мистецтво керувати державою. Натомість тільки й чуєш: «політика – це мистецтво компромісів», «політика – це брудна справа», «бардак», «дерибан» і т.д.

По-моєму, тут уже потрібні не політологи, а політпатологи.

Але, якщо відверто, вона має рацію. У маленького кримсько-татарського народу лідери є, а у великого, як наш, самі лише керівники та голови фракцій.

Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.

Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.

Протестувати проти своєї держави?! А вона ж не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони й будують чужу, не нашу, антиукраїнську Україну.

Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння.

У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас це – фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох – це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм.

Настала якась собача старість ідей. Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами.

Огидне явище — депутатська линька. В’їхали на одній партії, злиняли в іншу.

Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.

Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: «Держава – це я». Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів.

Горіховий наш інтелект. Вибираємо тих самих і тих самих, а потім жахаємось – що це за чудовиська у нас при владі?

Колись Довженко писав «Україна у вогні». Пора вже писати «Україна у багні».

Манія величі — це хвороба. Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша. Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя. А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахою і побіжиш по стіні, як Ґреґор у Кафки.

Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є. Куди тим єгипетським фараонам, у них там у саркофагах мумії, а у нас в атомному живцем похований Валера Ходемчук. Хто сказав, що українці селянська нація? Натепер ми вже нація модернова, нація на атомному підігріві. А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

 

P.S. Надзвичайно популярним є вірш пані Ліни «Крила». Його майстерне декламування Богданом Ступкою, думаю, чуло багацько людей. Але і його музичні версії є не менш цікавими. Пропоную Вашій увазі одну з тих, яка особисто мені припала до душі!

 

 

 

Автор: Скадовська Палітра

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.