середа 23 жовтня 2019р.
Інтернет-газета Херсонської області
28.01.2016

Марних подвигів задля держави не буває

До 93-ї річниці бою біля Крут

29 січня в Україні відзначають День пам’яті героїв Крут: у 1918 році під Києвом відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність.

Після розвалу Російської імперії в 1917 році в Україні з’явився другий шанс (після Гетьманщини) створити свою державу. М. Грушевський з новим урядом УНР постійно йшов на діалог з Тимчасовою владою Росії, намагаючись створити з дружнім народом автономію. І нові відносини склались би, якщо б нова революція – більшовистська – не перекреслила цивілізований рух молодої української нації до своєї держави. Більшовикам потрібна була вся Україна, без всіляких – навіть національно-культурних – автономій.  І 29 січня 1918 року вони спробували вдруге захопити  нашу столицю.  Але щитом виступили молоді українці: їх було триста – студенти та гімназисти, які за 7 діб організували Курінь січових стрільців.

Курінь  налічував 300 душ і складався із студентів Українського народного університету, Університету Святого Володимира та учнів старших класів Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Проти них були тисячі – солдати, фронтивики та матроси більшовицької армії, очолювані колишнім царським генералом Муравйовим. Нерівний бій. Бій під Крутами, який на декілька днів віддалив захоплення Києва. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна рота (до 30 людей) студентів і 10 старшин.

П’ять годин без перестанку студентський курінь стримував наступ червоних, втрачаючи молоді життя, під градом куль і гранат. Московські солдати без жалю багнетами проколювали юначі груди, прикладами рушниць розбивали голови, добивали поранених – розповідали очевидці тих трагічних подій. 28 студентів потрапили в полон. Муравйовці цілу ніч по-звірячому мордували їх, а на світанку повели на розстріл. У зимове холодне небо злетіли звуки гімну „Ще не вмерла Україна”, що його першим заспівав гімназист Григорій Пипський. Пролунала недовга кулеметна черга… Більшовицькі кати заборонили місцевим селянам поховати за християнським обрядом тіла захисників Києва, залишивши їх на засніженому полі. Київ було захоплено у лютому, а вже у березні столицю УНР було звільнено. Тільки тоді почали розшукувати тіла молодих людей, які загинули під Крутами. Вдалося знайти лише 30 скалічених тіл юнаків, більшість з яких урочисто поховали у братській могилі на Аскольдовому цвинтарі Києва.

„Стримайте ж ваші сльози, які котяться: ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні”, — сказав Президент УНР Михайло Грушевський під час поховання героїв.

Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її. „Понад все вони любили свій коханий край”, — писав Павло Тичина. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей, найкращих представників українського студентства. марних подвигів задля держави не буває.

Але багато істориків, публіцистів  писали про марність такої жертви. Буцімто захисників було так мало на 25-ти тисячну Червону армію! Не знаю, треба уявити собі тих молодих людей. Я впевнена, що більшість з них пішли на такий нерівний бій по своїй волі, вірячи в незалежну Україну. Впевнена, тому що бачила своїми очима такі поодинокі подвиги.

Пригадаймо горлівського депутата міської ради Володимира Рибака, який в 2014 році, після захоплення Горлівки, спробував зняти російський прапор з мерії. Він був один на один з розлюченою, проросійською юрбою і знав, що з ним може статися. Сталось! Ми досі плачемо, Володимире. Слава Герою України! А скільки наших чоловіків вже полягло на Майдані і в цій абсурдній війні на фронты? Вони поодиноко йшли туди, де були потрібні і чули з усіх боків: тобі що, нічого робити, це не твоя справа, без тебе якось обійдеться! А вони йшли і не слухали,  навіть розуміючи, що можуть загинути. Пам’ять про них, як і та велична слава, за яку вони боролися – невмируща. Вічна їм слава!

Пригадаймо комбрига, полковника Юлія  Мамчура, який під прапором України спробував провести льотчиків повз озброєних російських спецназівців, прекрасно розуміючи, що, може, на камери їх не розстріляють, але потім людина чомусь зникне. На окупованій території всі розуміли: коли йде війна, життя взагалі нічого не коштує. Ще додамо до списку марних подвигів А. Крищенка і Г. Приступу, які залишились вдвох один на один (після зради всіма міліціянтами) з так званими «місцевими ополченцями», та вдвох боронили УВС і прапор України. Їх могли вбити дуже швидко, і вони це прекрасно розуміли. Врятували в останній момент  лікарі “швидкої”. Україна пишається своїми Героями! Таких прикладів можна наводити ще багато.

З 2013 року, після  поодиноких подвигів по збереженню цілісності Україні, Рух Опору ставав все  масштабнішим, і тепер вся Україна, згуртувавшись, протистоїть загарбнику. Відстояли всім миром Україну, починаємо Рух по поверненню втраченого і боротьбу зі своїми – внутрішніми – ворогами. І поки робимо це  небагатьма силами. Але встане вся Україна і свою святу справу не покине!

Невже знайдеться хтось, хто й досі вважаєте сьогоднішні  подвиги українців на всіх фронтах марними? Ні! Марних подвигів задля збереження держави не буває!

 

Автор: Олена Дмитренко

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.