середа 23 жовтня 2019р.
Інтернет-газета Херсонської області
05.03.2016

Той, що витканий з добра й любові

Я люблю людей, і це правда мого життя. Бо людей створила сила любові.

Знаю, що є люди, які й мене люблять, і я вірю, що їх буде більше, ніж сьогодні. …

Я не маю зла і ненависті ні до кого з людей, навіть до тих, хто чинить мені зло. Думаю, що й вони не мають до мене ненависті. Зло прийшло в їхні душі ззовні. Його накинули, як зашморга. Прийде час, і їх палитиме сором за те, що вони мені заподіяли. Але мої кати – ті ж жертви режиму, як і я. Наша спільна трагедія в тому, що, вбивши в людині віру в Бога, людині прищепили віру в партію, державу, які по своїй природі є сили зла.

06_литвин

 

Юрій Тимонович Литвин – непересічна особистість. Відомий у вузьких колах, але забутий широким загалом. А либонь просто незнаний донині? Але то не біда. «Не той дурний, що не знає, але той, що знати не хоче», – казав Григорій Сковорода. Отож давайте разом пізнавати нове або ж освіжати в пам’яті вже давно знайоме!

26 листопада 1934 року сім’я сільських вчителів із Київщини поповнилася двома хлопчиками-близнюками, яких назвали Георгієм (покинув наш світ у місячному віці) і Юрієм.

Із початком Другої світової війни батько був мобілізований, а згодом долучився до партизанського загону Сидора Ковпака. Отримав поранення, за рік до закінчення війни помер і був похований у братській могилі. Сам Юрко був за крок від смерті – німець звинуватив його з другом у крадіжці цигарок і вже хотів розстріляти – аж тут вибігла мати і ламаною німецькою почала благати відпустити хлопців. І нацист змилосердився.

Не солодко жилося й у післявоєнні голодні роки. Аби не втратити свою єдину дитину, мати, Надія Антонівна, написала листа своєму братові-полковнику: жінка слізно просила, аби той забрав племінника до себе на Кавказ. І він погодився. Звелів продати його відріз на костюм, бо ж розумів, що тільки так мати могла здобути необхідні кошти на дорогу.

Опинився в російськомовному середовищі. Але тут доля підготувала для нього ще одне випробування – автокатастрофу. 12-річного хлопця відкинуло в кущі обабіч дороги, і він цілих 2 години пролежав там, чекаючи на допомогу. Про цю страшну подію все життя нагадуватимуть обгорілі ділянки тіла й обличчя, і заїкання, яке було особливо помітним, коли він нервував. Але водночас ця подія стала і каталізатором його творчості – саме тут, в лікарні (де два тижні змушений був лежати із зав’язаними очима), народилися його перші поетичні паростки – російськомовні вірші.

Хлопцеві хотілося пригорнутися до рідної матусі, і тому він повернувся в Україну. Ходив до школи в селі Барахти, вступив до комсомолу, пізніше продовжив навчання в місті Шахти. За станом здоров’я змушений був вернутися в село. У 1953 році був арештований на 12 років за розкрадання державного і суспільного майна. Причиною позбавлення волі стала підтримка хлопців, які вимагали у голови колгоспу довідки, яка би дозволяла покинути село і отримати можливість жити хоч трошки краще в межах міста. У ролі «шантажу» постала корова, яку хлопці нібито викрали, але в дійсності прив’язали на околиці села. Юрко до такого кроку не мав ніякого стосунку. Єдина його провина – його ж слова в очі колгоспному очільнику: «Якщо будете так несправедливо ставитися до молоді, то вона буде вчиняти всілякі злочини».

Відбувати весь термін покарання не довелося завдяки наполяганням матері. Жінка дійшла до Голови Президії Верховної Ради УРСР Сидора Ковпака, який пам’ятаючи про заслуги батька Юрія, допоміг звільнити хлопця. Та через 5 місяців влада знову позбавляє волі Юрія Тимоновича під приводом заснування ним антирадянської організації – Братства вільної України. Ця структура нібито прагнула сконтактуватися з Організацією українських націоналістів і мріяла про створення незалежної Української держави. Самого пана Юрія помістили в крісло її очільника. «Ворогу» СРСР озвучили вирок: 10 років за ґратами і 3 – «поразки в правах» (позбавлення будь-яких політичних або громадянських прав – Авт.). Карався в Сибіру і в Мордовії. У червні 1965 року вийшов на волю, і одразу ж попрямував в американське посольство в Москві (за іншими даними в канадське – Авт.), де залишив власні нотатки про умови утримання радянських політичних в’язнів. Розуміючи чим обернеться цей крок для нього, намагався накласти на себе руки. Врятували. Жив з матір’ю у селі Барахти, що на Київщині. Одружився з Вірою Мельниченко, невдовзі народився син, якого назвали Ростиславом.

Та доля не була поблажливою до чоловіка: у 1974 році він був втретє заарештований. За критичний розгляд політики СРСР, яке він висловлював у своїх творах – 3 роки таборів суворого режиму. У цей невільничий період переніс серйозну операцію на шлунку. Уже дивився в очі смерті, але вкотре завдяки підтримці матері вижив (велика дяка й хірургу, який дозволив жінці бути поруч із єдиним сином). Уже пізніше у своїй «Балладе о смерти» зізнається, що смерть прийшла до нього у вигляді льодовика, який все наближався та й наближався. Аж тут словесний матусин промінець: «Ти будеш жити!…Ти будеш жити!». І так життя перемогло смерть!

У 1976 році в Українській РСР постала Українська Гельсінська група. На момент повернення Юрія Тимоновича з ув’язнення, 5 її членів-засновників були заарештовані. На пропозицію Оксани Мешко долучитися до цієї структури, відповів ствердно. З того моменту й почався відлік часу до його неволі. Здоров’я мав підірване – зробили повторну операцію на шлунку, та й варикоз лікував тим самим операційним шляхом.

19 червня Юрій Литвин разом з братом пішов на річку. По дорозі чоловіки купили пляшку шампанського, яку планували випити вдома на честь сина-іменинника Ростислава. Виходячи з води, Юрій Тимонович був схоплений міліціонерами. Одразу з’явилися «свідки», які голосно кричали, що бачили як «Литвин вживав спиртні напої і був такий п’яний, що не міг триматися на ногах». Чоловіка запроторили у витверезник, і вимагали, аби роздягнувся. Коли почули відмову – почали викручувати руки, а потім взагалі прив’язали до нарів, бо ж іменував їх фашистами. Били допоки він не втратив свідомість. Виписали штраф, відпустили додому, а вже 6 серпня заарештували, й в грудні місяці вчетверте позбавили волі з причини «вчинення насильницького опору п’ятьом!!! працівникам міліції». Вирок – 3 роки таборів суворого режиму. Адвокатом чоловіка був призначений Віктор Медведчук, який, очікувано, нічого не намагався зробити для зменшення терміну покарання, а просто виконував вказівки відповідних органів.

В останньому слові, з-поміж усього іншого, Юрій Литвин вимовив: «…Ганьба всім присутнім у цьому залі. Цей суд є однією з найганебніших сторінок за свою історію судочинства у Василькові, і він буде лежати на совісті не лише тих, хто мене судив, але й на вашій совісті, мої громадяни-земляки.

… Ви хочете знищити Литвина, але це вам не вдасться. Вбити в мені людину, вбити в мені віру в любов, у прекрасне,  правду, і свободу – вам не вдасться, панове прокурори. Литвин вас не боїться, панове начальники. Не боїться, хоч знає, чого ви варті, добре знає ваше справжнє єство, знає, що таке радянська дійсність і радянська влада, що таке її каральні органи. Не боїться, знаючи, що ви маєте фантастичні засоби знищення людей, що ви знищили мільйони безневинних співвітчизників. Не боїться, бо не вірить у всепереможну силу вашого зла, що становить суть вашої влади”.

Наступні 3 роки провів у місцях позбавлення волі в Білій Церкві, в Бучі та в Херсоні.

Аби остаточно позбавити себе клопоту із Юрієм Литвином, влада, не чекаючи завершення попереднього терміну ув’язнення,  вп’яте його засудила, цього разу за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда» до 10 років таборів особливо суворого режиму, а на додачу – ще й до 5 років заслання. А причиною такого рішення стали, очікувано, творчі доробки чоловіка. Передусім, мова йде про статтю ««Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи», в якій автор проголосив: «Захист прав і свобод людини без захисту прав і свобод нації не має під собою ґрунту».

Опинився в селі Кучино, що в Пермській області (тут, до речі, також відбували покарання відомі українські дисиденти – Василь Стус, Левко Лук’яненко, Валерій Марченко тощо – Авт.). Голодував: спочатку вимагаючи змінити йому співкамерника, в якого з нервами було не все порядку після багатьох років перебування в місцях позбавлення волі, а потім і з причини заборони побачення із матір’ю. Поклали на лікарняне ліжко – годували через зонд. Після повернення сидів уже з іншими людьми. Його моральний стан покращився, потрошку писав. Аж якось співкамерник почав його душити…

У Юрія Тимоновича дуже боліли зуби. Прийшов лікар, обпиляв їх для того, аби поставити протези, а потім просто зник. Дисидент не міг їсти, в нього почалися страшні шлункові болі, йому було боляче навіть говорити (а це ж був єдиний спосіб підтримувати зв’язок із однодумцями в умовах постійного вилучення всього написаного!). Різко почав погіршуватися зір – через це був звільнений від виконання роботи. А тут ще й стільки іншого горя: померла в неволі колишня дружина; син захворів на виразку шлунку, та й потрапив, на його переконання, до «недобрих людей»; відійшли на той світ близькі панові Юрію Олекса Тихий та Борис Антоненко-Давидович…

Якось Ґунар Астра (сокамерник – Авт.) зайшов до камери і бачить: Литвин лежить під ковдрою і ледве-ледве протягує: «Зуби принесли?». Ці слова були неначе маренням. Ніякі заклики про допомогу не діяли – працівники табору неначе оглухли. Підняли ковдру – а в чоловіка розрізаний живіт. Це було 24 серпня 1984 року, а вже 5 вересня він помер у місцевій лікарні. Чотирма місяцями раніше саме тут помер Олекса Тихий, а рівно на рік пережив Юрія Тимоновича у цьому ж таборі Василь Стус.

І донині невідомі подробиці смерті письменника – чи це було самогубство, чи хтось інший заподіяв таке чоловікові. Були обшуки в камері, проте ніякого предмету, яким би можна було зробити це, не знайшли. У свідоцтві про смерть зафіксовано: «причина смерті – проникаюче різане поранення черевної порожнини з пошкодженням тонкого кишківника».

Мати була поруч із сином і після смерті: вона домоглася, аби її Юрка поховали не в зеківській одежині, а вбрали як вільну людину (що траплялося в зоні вкрай рідко – Авт.).

За тодішніми законами тіло в’язня не дозволялося перевозити на батьківщину допоки не закінчиться термін його ув’язнення (і не важливо, що людини вже немає серед живих – Авт.). Рідні домоглися, аби 19 листопада 1989 року тлінні рештки Юрія Литвина, Василя Стуса і Олекси Тихого були перепоховані на рідній землі. І спочивають вони на Байковому кладовищі й донині.

Указом Президента України № 937/2006 від 8 листопада 2006 року «за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод» Юрія Литвина було посмертно нагороджено орденом «За мужність» I ступеня.

Творча спадщина поета й письменника небагата. Велику частину його доробків відібрали і не повернули кати, а невеличка – дійшла й до наших днів. Коли друзі-в’язні рекомендували йому писати невеличкі твори, які б легше було заховати, завжди відмахувався: «А біс із ними, хай забирають. Хай знають, що ми не скорилися, а в нашій писанині вони щоразу пізнаватимуть свою сатанинську суть». Показово, що лише наприкінці своїх земних днів Юрій Литвин почав писати виключно українською мовою.

Мав феноменальну пам’ять. І це не порожні слова. Мав прекрасні ідеї у творчій призмі – мені особисто дуже хотілося б прочитати його повість «Ялинку», в якій автор планував описати аморальність тих осіб, які ставлять перед людиною вибір поміж меншим і більшим злом. Ах, як це актуально в нашому сьогоденні!

Мати пережила сина на 13 років. Тяжка доля була й у сина Ростислава. Пророчою стала його дискусія зі шкільною вчителькою:

  • – Будеш там, де батько.
  • – Буду. І Шевченко там був, і Ленін, і багато хто.

І таки був. Та й прожив зовсім недовго на цьому світі – у 2004 році у віці 35 років Ростислав Юрійович помер від інсульту.

Немало випробувань випало на долю Юрія Литвина. Але ніхто і ніщо не змогло його зламати. До кінця свого життя він залишався людиною, для якої правда дорожча волі, для якої смерть в ім’я рідної країни цінніша за життя в умовах чужинної держави.

Нам є ким гордитися! Нам є ким надихатися! Нам є на кого рівнятися!

Автор: Олена Вовк

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.