понеділок 18 грудня 2017р.
Інтернет-газета Херсонської області
06.07.2016

Інакомислячий священик

Що було тією рушійною силою, тим живим джерелом, з якого нація черпала свої сили через довгі століття, щоб зберегти своє національне обличчя? Джерелом тим є національні традиції, без котрих ні одна нація не зможе зберегти себе в умовах постійної окупації. Наші національні традиції тісно пов’язані з Християнською релігією, бо більша частина виникла тоді, коли ми формувалися як нація, як окрема етнічна одиниця.

Василь Романюк

 

Для того, аби  заглушити голоси правди, радянська влада нещадно ґратувала своїх свідомих громадян. Однак ні фізичні, ні моральні страждання не зломили цих людей. Ті, хто віддав Богові душу в неволі, пішли на той світ все такими ж нескореними.

Там, у зонах, «в’язні» знаходили вірних друзів і побратимів, а подекуди й сенс життя. Сьогоднішня історія – яскравий тому доказ.

9 грудня 1925 року  у звичайній сільській родині на Івано-Франківщині народився Василь Омелянович Романюк.

У буремні воєнні лихоліття зробив надважливий вибір: став по один бік із Організацією Українських Націоналістів. За таку громадянську позицію 19-річний юнак був засуджений до 20 років неволі; щоправда пізніше, з огляду на вік в’язня, цей термін був зменшений удвічі. Вже за два роки – новий судовий вердикт, цього разу за статтею 62 Кримінального Кодексу УРСР «Антирадянська агітація та пропаганда» . Табірне життя було нелегким, однак саме тут викристалізувалося чітке розуміння свого призначення.

Не оминула тяжка доля й інших членів родини – батьки і два сини були вивезені в Іркутську область. Із заслання батько, Омелян Семенович, так і не повернувся.  Ще один син Танасій втік з поїзду, що перевозив «злочинців», однак невдовзі був знайдений і розстріляний органами НКВС.

«Смерть батька і вбивство брата на все життя залишили відбиток в душі Василя Романюка. І він постійно згадував про це, звинувачуючи саме радянську владу у їхній загибелі, і приводячи при цьому аналогії зі знищенням тією ж владою мільйонів інших людей», – напише у своїх спогадах Тарас Романюк, син пана Василя.

У часи хрущовської відлиги Василь Омелянович був амністований. У неволі знайшов спасіння в Богові. Саме тому повернувшись у рідну Україну закінчив Вищі богословські курси і Московську духовну семінарію; проводив духовну службу в сусідньому селі Космач. До речі, саме отець Василь похрестив Вячеслава Чорновола.

Спокійно споглядати за хвилею арештів, яка прокотилася Україною, не зміг. Тому й не змовчав, коли в 1970 році за ґрати запроторили історика Валентина Мороза. За це й поплатився спочатку  забороною проводити церковну службу, а згодом і власною волею: за все тією ж 62 статтею Кримінального Кодексу УРСР отримав 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання.

«Тільки тупа бездушність і дика жорстокість може кидати людину на довгі роки в концтабори за безвинні думки і переконання. Я написав сотні листів в різні радянські інстанції, сподіваючись хоч де-небудь знайти найменшу частинку совісті або людського співчуття, але марно. З усіх інстанцій мені строчили бездушні, стереотипні відповіді, від яких пахло жорстокістю, цинізмом і нелюдяністю», – згадуватиме чоловік.

Боляче реагував на заборону користування Біблією і приймання причастя. У знак протесту проти цих та інших обмежень неодноразово оголошував голодування, був постійним учасником  протестів у День радянського політв’язня (30 жовтня), у День прав людини (10 грудня) та 12 січня у День українського політв’язня. 1 липня 1976 року чоловік зважився на рішучий крок –  відмовився від радянського громадянства і звернувся до Конгресу США із проханням надати американське. У тому ж році написав листа предстоятелю УАПЦ Мстиславу (Скрипнику), в якому повідомив про власну приналежність до Української автокефальної православної церкви.

У співавторстві з дисидентом Олексою Тихим створив норми поведінки для в’язнів сумління – «Кодекс політв’язня», якого чітко дотримувалися поневолені побратими. Окрім того, спільними зусиллями чоловіків побачила світ праця «Історична доля України». У ній автори проголошують: «Україна мусить стати незалежною, демократичною, духовно багатою, матерiяльно забезпеченою, з високим рiвнем розвитку освiти, науки, нацiональною за суттю, змiстом i формою культури державою. Щоб громадян виховувала сiм’я, школа, церква, суспiльство, а не вулиця, концлагер, тюрма».

Свою правозахисну діяльність закріплює членством в Українській Гельсінській Групі. Чоловік, не покладаючи рук, пише листи як у міжнародні інстанції, так і світовим лідерам. Наприклад, у зверненні до американського очільника Джиммі Картера сміливо констатує: «Минуло вже 60 років, як у нашій країні вбили свободу в будь-який спосіб виявляти свої власні переконання. Країна стала фортецею найчорнішої реакції і дикого осатаніння».

Чинили перепони і синові «ворога народу» – п’ять разів той намагався вступити до духовних закладів освіти Одеси, Москви і Ленінграду, проте все марно. Здавалося, доля всміхнулася, бо вдалося стати студентом факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Та не довго провчився, бо ж відмовився співпрацювати з КДБ, який прагнув використати сина для впливу на незламного батька. На додачу до цього, покидає наш світ Марія Антонюк – дружина пана Василя, з якою він познайомився і одружився під час першого заслання. За цих обставин чоловіки змушені були переїхати до Канади. Безперешкодний виїзд за кордон став можливим завдяки міжнародній підтримці, в тому числі і з боку Рональда Рейгана. Велику роль зіграв і згаданий очільник УАПЦ Мстислав (Скрипник), завдяки якому вільний світ почув ім’я радянського в’язня сумління Василя Романюка.

У Північній Америці українця радо зустріли як побратими, як свого часу емігрували, так і люди, які не мають стосунок до України. Пан Василь не гаяв часу і продовжував свою просвітницьку і правозахисну діяльність: мав зустрічі в Білому домі, виступав із промовами в парламенті Канади тощо. Згодом його слова були перекладені англійською мовою і опубліковані в книзі, іменованою «Голос у пустелі».

У грудні 1989 році повернувся в Україну, бо ж відчув вітерець змін. 29 квітня 1990 року відбулася його хіротонія в сан єпископа Ужгородського й Хустського, місійного вікарія для східних областей України з іменем Володимир, на честь першосвятителя України-Руси; у 1993 році стає архієпископом Львівським і Сокальським, членом Священного Синоду УПЦ (КП), а згодом і місцеблюстителем Патріаршого Престолу УПЦ КП, митрополитом Чернігівським і Сумським. 21 жовтня 1993 р. на засіданні Всеукраїнського Православного Собору УПЦ (КП) митрополита Володимира було обрано на Патріарший Престол.

Чоловік був твердим прихильником існування єдиної помісної Української Православної Церкви. Тому за його ініціативи проводилися переговори між  УПЦ (КП) і УПЦ (МП) про об’єднання. За таку сміливість тодішнього очільника УПЦ (МП) Філарета (Денисенка) позбавили сану, а пізніше, після того як останній став Патріархом УПЦ (КП), – піддали анафемі.

Людей, які хоча б раз у житті зустрічалися з Патріархом, завжди помічали його простоту, душевність, щирість. Двері його приймальні були завжди відкриті, і на намагання його помічників чи родичів обмежити потік вірян, він реагував словами: «Пускати всіх!». Особистої охорони в нього не було – це була позиція самого патріарха Володимира.

Навесні 1995 року Європейський парламент нагородив владику медаллю – «За працю на благо Християнської Церкви та за хресну дорогу в довголітній неволі». Проте до її вручення він не дожив. 14 липня 1995 року під час вечірньої прогулянки в нього стався четвертий інфаркт. За неофіційною версією, це було вбивство.

Навколо питання про місце вічного спокою розгорівся словесний конфлікт: патріархат УПЦ КП прагнув поховати на території Софіївського собору, однак влада дозволу на це не дала, пояснюючи свою позицію тим, що собор є пам’яткою ЮНЕСКО. Натомість було запропоновано місце на Байковому кладовищі. І сторони нібито погодилися, однак неочікувано похоронна процесія все ж направилася в напрямку до Софії. Перший щільний кордон силовиків був розбитий активістами УНА-УНСО.

На вулиці темніло, однак процесії ніяк не вдавалося прорвалася на територію собору. Почали ламати асфальт – готували поховальне місце. Тому й знайшов вічний спокій патріарх прямо на тротуарі біля Софіївської брами. Однак беркутівці не заспокоїлися і в цей самий момент атакували людей.

Наполегливість одних і кричуще перевищення службових обов’язків іншими призвели до зіткнень і кровопролиття. Силовики нещадно били людей (жінок, священиків, навіть лежачих), знищували українську символіку. Саме той день увійшов в історію як «кривавий  вівторок». Винних у тому, що сталося, так і не знайшли.

8 листопада 2006 року «за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод» Василь Романюк був посмертно нагороджений орденом «За мужність» I ступеня.

Станом на сьогодні немає серед нас і сина патріарха – Тарасія Романюка. У 2010 році чоловік помер від раку.

Велике щастя віднайти своє призначення в житті. І патріарх Володимир знайшов. І якщо про нього пам’ятають, значить його справа живе. І хто знає, можливо, його онук Володимир стане свідком реалізації того, про що мріяв, чого добивався його великий дідусь-українець.

Софийская пл., могила Патриарха Владимира Святейший Патриарх Киевский и всей Руси-Украины Владимир (Владимир Романюк) 1925-1995 18 июля 1995 попытка похоронить тело в Софийском соборе натолкнулась на сопротивление со стороны духовенства УПЦ Московского Патриархата и силовые действия со стороны отрядов специального назначения МВД Украины. Похоронен рядом с воротами св. Софиии. Статья Википедии: http://uk.wikipedia.org/wiki/Володимир_Романюк

Софийская пл., могила Патриарха Владимира
Святейший Патриарх Киевский и всей Руси-Украины Владимир (Владимир Романюк)
1925-1995
18 июля 1995 попытка похоронить тело в Софийском соборе натолкнулась на сопротивление со стороны духовенства УПЦ Московского Патриархата и силовые действия со стороны отрядов специального назначения МВД Украины.
Похоронен рядом с воротами св. Софиии.
Статья Википедии: http://uk.wikipedia.org/wiki/Володимир_Романюк

P.S. Для тих, хто зацікавився постаттю патріарха Володимира, пропоную переглянути це 18-хвилинне відео. З-поміж усього іншого, саме в ньому ви маєте можливість не тільки його побачити, а й почути.

 

 

 

 

 

 

Автор: Олена Вовк

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.