середа 22 вересня 2021р.
Інтернет-газета Херсонської області
19.06.2021

Антонієві печери: від Києва до Любеча

Любеч. Вхід у дальні печери.

Кажуть, з Києва до Чернігова та до Любечав давні часи можна було дістатися підземними ходами. Ця легенда має цілкомреальне підґрунтя, адже в кожному з цих давньоруських міст є Антонієві печери.І збудував їх чернець  Антоній (рокижиття: 983—1073).

Імені любецького мирянина, що, побувавши на горі Афон, вирішив постригтися вченці, «Повість минулих літ» не зберегла. Його ми знаємо як Антонія. Це ім’я він отримав після постригу.

Повернувшись на батьківщину, Антоній пішовдо Києва, знайшов печерку в горі і почав її поглиблювати, працюючи день придні, харчуючись лише хлібом та водою. Незабаром про його працю довідалися кияниі князь Ярослав, що тоді сидів на престолі. Люди за поважали життя Антонія, йогохристиянське подвижництво, почали приходити до нього за порадою і благословенням.

Пам’ятник преподобному Антонію в Любечі.

Інші чоловіки, надихнувшись праведнимжиттям Антонія, і собі постриглися в ченці. Так було засновано монастир. Алезгодом Антоній покидає Київ і вирушає на північ, до Чернігова. В Іпатіївськомулітописі ми знаходимо пояснення, чому Антоній так учинив. Виявляється,  він рятувався від гніву князя Ізяслава, якийзайняв київський престол після смерті батька. Чим викликав Антоній гнів князя,невідомо. Князі люблять, коли їх, як котиків, за шерстю…

У Чернігові Антоній поселився в  Болдиній горі. ( «Болд» давньоруською мовоюозначає «дуб», а Болдині гори – гори, вкриті дубовими гаями.)  Там чернець також  викопав собі печерку і пізніше заснувавмонастир.

Чернігівські Антонієві печери меневразили більше, ніж київські. Вони менше схожі на музей. Через вузький прохід потрапляєшдо невеличкої церкви Феодосія Тотемського з високим куполом у стиліукраїнського бароко. Стіни побілені, ніяких тобі фресок чи мозаїки. Нагорі,якраз над цією церквою, росте старий дуб. Між ним і церквою – землі на 8метрів.

Кажуть, у цих печерах живе привидмонаха. Ті, хто його бачив, стверджують, що він молиться.

Через звивистий вузький перехід можнапотрапити до підземного храму Ніколи Святоші. Цей Миколай у миру був ізкнязівського роду. Чому він став ченцем? Навряд чи коли дізнаємося.

Біля цієї церкви є невеличкі келії, вяких ченці молилися на самоті. Щоб побути в спокої, вони закривали вхіддерев’яним щитом і перебували у повній темряві стільки, скільки могливитримати. Хліб і воду споживали раз у два дні.

 Упідземних церквах (усього їх три) та у вузьких переходах  і взимку, і влітку одна температура – +11.Відчувається вогкість. Звичайно ж, я присіла на кам’яну лаву в чернецькомускиті. Темно, твердо, холодно. І моторошно.

Знову легенда: під часмонголо-татарської  навали ченцісховалися в підземних ходах печер, і завойовники їх не знайшли.

У 18 столітті в підземних приміщенняхзбудували груби для опалення. Але згодом їх розібрали, крім однієї, бо димунікуди було діватися і молитися не стало як.

Свої останні роки життя Антоній вирішивпровести в Любечі. Було йому 86 років. Поселився він у власноруч викопанійпечері.

Про існування печер у Любечі я дізналасяв дитинстві, коли приїхала до селища в піонерський табір. Нам суворо заборонилиходити в печери, але якось ми все-таки побували біля входу, який було забитозвичайними дошками. Тепер вхід закрито масивним дверми. Вхід у ближні печерипіддали цивілізації, він наглухо закритий дверми, а от у хідник дальньої печериможна зазирнути.  

Хто зна, можливо, за віки ченці дійсносполучили ходами три стародавніх міста України-Руси?

Сьогодні Любеч, уперше згаданий влітописах 882 року від Різдва Христового, – невелике селище із надзвичайно красивою природою. З кручі видно Дніпро.

До печер можна дістатися верхом – повзлистяний ліс або низиною, стежкою, розташованою на дні яру, по обидва бокиякого – високі клени, дуби,  берези,ліщина. Міцне коріння тримає ґрунт, хоча вода те коріння в деяких місцяхоголила.

Отак під спів комарів, під парасолею злистя, що не пропускає ні палке сонячне проміння, ні рясний дощ, ви спускаєтесявниз і вниз, ковзаєтеся слизькою, поораною водами стежкою, аж ліворуч бачитедерев’яні сходи, піднімаєтеся ними, і через кілька метрів опиняєтеся передвходом у печери.

І воно того варте? – запитаєте. Так,варте.

Це історія нашої країни. Те, чого наснавчали з дитинства, але в дитинстві це здавалося нудним, нецікавим. І осьнастав час і для вічного.

Джерела:

Уривок з «Повісті минулих літ» (О.Авраменко, Українська література, 9 клас, Київ, «Грамота», 2017, стор. 37-38);

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%94%D0%B2%D1%96_%D0%BF%D0%B5%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B8_(%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B3%D1%96%D0%B2)
Автор: Скадовська Палітра

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.