понеділок 18 грудня 2017р.
Інтернет-газета Херсонської області
08.03.2016

«Діяти мужньо і самовіддано для своєї країни має стати рисою українця як такого, а не лише героя», – активіст Євромайдану

Споконвіків українці власною кров’ю окропали своє право жити у вільній суверенній державі. Здавалося, криваве XX століття було завершальною краплею в цій довгій історії. Та не так сталося, як гадалося.

Мабуть, ніколи ми не зможемо не думати про ТІ події, коли звучить протяжно «Пливе кача…». Але цей біль залишиться лишень пекучою емоцією, якщо тільки ми не доведемо революцію до переможного кінця.

Мій сьогоднішній співрозмовник побажав залишитися анонімним. На відміну від Яценюків-Порошенків-Тягнибоків-Кличків, піар йому ні до чого. Він, народжений в незалежній Україні, в невеличкому місті Скадовськ, пройшов Майдан, і йому є що сказати. Отож із радістю надаю йому таку можливість! 

Любов до своєї держави – це вроджена чи набута здатність людини?

– Вроджена. Але, як і з будь-якою справжньою любов’ю, а не тимчасовим захопленням, цю любов у повсякденному житті відчути і зрозуміти не просто. Важко сказати, наприклад, за що людина любить своїх батьків. Так і з країною. Я б сказав, що коли з’являється відповідь на питання «за що?» пропадає сенс слова «любов». Тому, щоб людина зрозуміла і відчула свою любов до батьківщини, інколи необхідна якась подія, поштовх. Така подія рано чи пізно з’являється у житті кожного, і після неї вже не сумніваєшся, що Україна – це єдина і найголовніша любов усього твого життя. І навпаки: якщо любові немає, то скільки людину не силуй, скільки поштовхів не давай – результату не буде. Тому не вважаю корисними усілякі «уроки патріотичного виховання» у школах. У потрібну мить людина і так все зрозуміє у собі.

Скажіть, коли Ви стали в один ряд із протестуючими на Майдані Незалежності, і що змусило Вас зробити цей крок?

– Якщо вважати початком протестів 28 листопада (день, коли я вперше прийшов на Майдан), то нічого не змусило. Я прийшов з цікавості (мене запросив один знайомий і я, до речі, не хотів іти, бо був зайнятий). Євроінтеграція мене не цікавила і не цікавить взагалі. До початку протестів я навіть нічого не знав про неї. Якщо ж початком вважати грудень місяць, то це, скоріше, був сором. Вночі я поїхав ночувати до себе в гуртожиток, а зранку побачив у новинах як міліція била людей під Стелою Незалежності. Я не зміг допомогти протестувальникам, з якими спілкувався вдень, через те, що вирішив ночувати у теплому ліжку. Оцей сором людини, що ніби втекла з поля бою, і відчуття окраденості від кадрів на яких ПРАВОохоронні органи лупцюють мою країну (так, саме країну, бо побиття сотні людей не справляє на мене враження, а от побиття людей, що стояли з нашими прапорами і символами, топтання по цих самих символах – це є ніщо інше як глузування і знущання над усією Україною, і всіма хто називає себе українцями) і стали для мене тим поштовхом до любові, про який я згадував у минулій відповіді. З тих пір я дивився на цей протест не як на рух за євроінтеграцію, а як на рух за справедливість і честь всієї держави.

Багато учасників тих подій оповідали незвичайні (інколи навіть, здається, фантастичні) революційні моменти. Вахтанг Кіпіані, приміром, писав, що бачив Бога (як він переконаний) під час спроби штурму в ніч з 10 на 11 грудня. Чи зафіксувалися у Вашій пам’яті подібні епізоди?

– Надто особисте питання, але як вже взявся відповідати, то ось пару епізодів. В день перед зіткненнями на Грушевського був дуже похмурий день (небо затягнуте хмарами і, здавалося, от-от піде дощ). Це була неділя і, як зазвичай, у цей день на сцені читали молитву. Одна жінка звернула мою увагу на небо: над усім п’ятачком Майдану, 100 на 100 метрів, не було жодної хмаринки, і яскраво світило сонце. Це тривало якихось 5-7 хвилин. Також, що ми не помічали спершу, але все важче було не помітити потім – коли ми вже палили шини, вітер завжди дув у бік беркуту. Ми ніколи не боялися забігати впритул до вогню, щоб підкинути пального, і поверталися майже чистими у той час як мєнти навпроти стояли в сажі як негри. Ну, іще, мабуть, запам’ятався дуже ранок одного дня. Це вже було ближче до кінця революції. Її, можна сказати, критичний момент. Усю ніч нас поливали водою з водомету (чи то так здавалося, бо ми стояли мокрі). Ніч пам’ятається погано, проте ранок врізався в пам’ять сильно. Тоді беркутівці стояли згори, біля Жовтневого, і кругом Майдану. У нас залишився досить малий шматок території, до того ж не вигідний для оборони, метро закрите, тому вночі навряд підійде підмога. Загалом мені здавалося, що це одна з останніх наших ночей. Вночі ми палили шини і зрідка покидували в темряву коктейлі. І от настав ранок. Вперше за ніч я відчув, що перестав дощ, зимове сонце – не яскраве, але після темряви, несподівано все стає сірим, а потім все світліше, Стела Незалежності блищить прямо над нами, до того ж ми бачимо, що за ніч беркут відступив (чи то від диму, чи, може, коктейлі все ж влучали). І на душі стає неймовірно легко. Не відчувається втома, і напливає радість. Ранок, у якому тебе вже ніби і нема, але це і не важливо, бо після темної ночі все знов живе і буде жити, як би це все не закінчилось. Це було дуже сильне, майже магічне відчуття, яке мені здалося, відчули всі. Було багато і інших моментів, які запам’яталися не так сильно, може дійсно щось було, а може просто хотілося щось таке бачити, бо як же не здивуватися, коли втомлений годинами на холоді дивишся в бруд на землі, або в дим, а потім піднімаєш голову  а там Сонце!

Який Ваш найщасливіший спогад про Майдан?

– Майдан для мене був бідний на щасливі спогади, як і емоції взагалі. Більше пам’ятаю постійний холод, який я ненавиджу (хоча мої друзі, що не брали участь у революції, кажуть, зима була не холодна), і втому. Тому, коли думаю про хороше, згадуються більше такі моменти як несподівано піднесений теплий чай або тепло магазинчика, в який зайшли погрітися, наггетси в Макдональдс. Більш щасливими моментами можна назвати мій день народження на початку грудня. Тоді все ще було не так серйозно, ніхто ще не помер і ми завалили Леніна. Це було весело. Ну і, мабуть, той ранок, про який я вже розповідав. Хоча це було якесь нове, виняткове для мене відчуття, але воно одне з найближчих до щастя і одне з найтепліших.

Чи були періоди відчаю під час тих подій? Якщо так, то що дарувало надію?

– На питання «Чи були періоди відчаю?» однозначно відповісти не можу. Були моменти під кінець лютого, коли наші позиції ставали все гіршими з кожним днем і, здавалось, що Майдан скоро закінчиться. Але повного відчаю не було. Я знав, що якщо ми не впораємося, якщо втратимо Майдан, за нас помстяться, і Януковича буде знято. Але загалом піддатися хандрі від утоми було легко. Тому, ідучи на Майдан, я завжди слухав музику. У мене було кілька підходящих треків, які давали необхідний настрой і бажання продовжувати боротьбу. Тому відповідаючи на «Що дарувало надію?», я б сказав музика.

Нині часто доводиться чути від людей, що Майдан нічого не досяг і, більше того, що саме він спричинив катастрофічне погіршення соціально-економічного становища України. Яка Ваша позиція стосовно таких висловлювань? Які звершення все ж відбулися в результаті тих подій?

– Я ставлюсь до таких висловлювань з байдужістю. Це слова абсолютно не ерудованих людей, не здатних дивитися далі свого носа. Їх думка мене не цікавить. Це думки неандертальця або, якщо хочете, малої дитини, яка сьогодні поїла гірше, ніж учора, і вважає, що світ котиться на дно. Вона не хоче навіть слухати, що в неї виразка і їй зробили операцію, тому сьогодні їй можна тільки бульйон. Вона не хоче лікуватися, а хоче лише чіпсів. А в країні та ж ситуація. Україна була абсолютно хвора від самого початку її існування (я маю на увазі існування сучасної пострадянської України) і її треба було лікувати. Причому ця хвороба (Радянізація головного мозку) за більш ніж 20 років настільки спрогресувала, що лікувати можна тільки хірургічно. Все, що відбулося, в тому числі погіршення соціально-економічного становища, якраз наслідок успішно зробленої операції. Тому це перемога у всьому: зняття злочинного режиму Януковича, запобігання перетворення у поліцейську державу, зміна регресивного вектору на, нехай і складний, і тернистий, але шлях до одужання. Не обійшлося, звісно, і без зради, що викликана, насамперед, тим, що наша віртуальна «дитина» прагне свою надглибоку думку про скочування світу донести до всіх кругом. Але з цим ще розберемося. Навіть агресію психічно хворого сусіда по палаті, якому в операції відмовили за безнадійністю випадку, можна вважати перемогою. По-перше, він уже покусав усю лікарню і, рано чи пізно, покусав би і нас, по-друге, його нападки згуртували нас як суспільство мабуть найсильніше за всю історію, зробивши дійсно одним народом, причому настільки швидко, що таке важко уявити без Майдану. А це, мабуть, найголовніше, бо єдиному народові не страшні ні Янукович, ні Хутін.

Історія, як відомо, не терпить умовного способу. Тим не менш, хочу запитати Вас: чи є революційні віхи, які Ви хотіли би переінакшити? 

– Не згоден з цим висловлюванням. Звісно, історія – вивчає події, що вже сталися і, з цієї точки зору, не залишає місця для фантазії. Але кожна наука повинна нести якусь користь. Тупе запам’ятовування і запис минулих фактів – ніщо інше як марна писанина, і ніяк не може зватись НАУКОЮ. Тому, на мою думку, історія може і мусить мати умовний спосіб, нехай не в спектрі викладення фактів, але у етапі їх обробки і аналізу з метою недопущення колишніх помилок.

Стосовно самого питання – звичайно, що є. Не можна сказати, що революція відбулася ідеально. Це ж не спектакль, поставлений після десятків репетицій. У людей просто не було досвіду, як і що робити. Саме тому було згаяно дуже багато часу на непотрібні дії. Як ми всі знаємо, 3 місяці (90 днів) революції можна розбити на 3 активні фази по 5-6 днів активного протистояння (корисної роботи) і решту – марної. Отже, всі революційні події можна було розіграти за 2-3 тижні. Гаразд, нехай потрібні були деякі політичні процеси, які теж займали час, на них дамо ще 2 тижні. Таким чином маємо, що люди мерзли зайвих півтора місяці. Цей витрачений час можна пояснити тим, що люди довго чекали, що за них все зроблять так звані «політичні лідери революції», коли треба було визначитись, чого ми хочемо: змінити обличчя влади замінивши одних політиків на інших, чи саму систему, привівши до влади власний народ. Відсутність досвіду і основного провідника революції і є глобально тим, що я хотів би змінити.

Основна ж подія, це сутички на Банковій на початку грудня. На самому початку революції більшість людей, як і я, ще не розуміли, що відбувається. Думали, що така величезна кількість людей зможе переконати Януковича у неправильності рішення. Ми не знали, що ні мільйон, ні 48 мільйонів людей не цікавлять його більше за власні багатства і владу. Тому на той момент, коли влада була не готова, була шокована нашою кількістю, ми не реалізували ефект несподіванки і не підтримали силовий сценарій революції. Сутички на Банковій назвали провокаціями і осудили. За це прийшлося дорого заплатити багатьма днями боїв і на Грушевського, і на Інститутській, Шовковичній, Банковій…, коли ворог підготувався і зустрів нас не кийками а гранатами і рушницями. На мій погляд, революція могла завершитись перемогою, ще на самому початку, і про це я шкодую завжди, коли згадую ту найдовшу зиму мого життя.

Не секрет, що є учасники революції, які розчарувалися в її здобутках. Чи відомі Вам випадки, коли у стані такої зневіри люди перетворювалися в затятих антиукраїнців?

– Ні, про таке я не чув. Не можна стати антиукраїнцем, навіть якщо вважати, що революція пройшла погано і лише погіршила ситуацію. Серед учасників революції, переважно, були патріоти. А ті, що за національністю не були українцями, принаймні по духу були однозначно (згадати лише перших загиблих: білоруса Жизнєвського і вірменина Нігояна). Тоді, що означає стати антиукраїнцем? Зневажати самого себе? Можна переоцінити події Майдану і вважати його помилкою, але стати антиукраїнцем – навряд. Навпаки, саме завдяки Майдану багато людей відчули себе саме українцями, не хохлами, у яких хата скраю, а УКРАЇНЦЯМИ і стали цим пишатися. Крім того, як я вже казав, ще більше згуртувала наш народ агресія Росії. Путін, з антиукраїнською позицією напав на нас, показавши, що ми не такі, як вони. Ми для них інші, ми для них вороги. Це остаточно розсіяло для людей ілюзію братніх народів. Ми всі українці зі спільним ворогом, спільним горем, спільною метою.

Французькому поету і лексикологу П’єру Буасту належить вислів: «Революція дає інколи у керівників таких людей, яких би не хотілося мати навіть в якості лакеїв». На Ваше особисте переконання,  постмайданна влада втрапила у це «інколи»? 

– Ні, не потрапила. Постмайданна вляда, не потрапила у першу частину висловлювання, бо фактично, ніколи не була керівниками революції. Якщо запитати у людей, хто був основною силою Майдану, можна почути і про Правий сектор, і про сили Самооборони, і про загони Корчинського і Свободи, але навряд хтось скаже, що поїздка Петра Порошенка на тракторі була вирішальною, чи згадає ще якийсь епізод з його участю. Інші політичні лідери Майдану також були потрібні тільки для представлення наших дій міжнародній спільноті. Якщо кинулась в очі партія Свобода, то ні вона, ні її лідер Тягнибок не отримали місць ні в парламенті, ні в кабміні. Як я оцінюю нинішню владу? Вважаю її перехідним етапом і сподіваюсь що цей перехід завершиться, а не розверне назад. Крім того, на щастя, штурвал управління Україною більше не лежить в одних руках, а контролюється, як ми і хотіли, народом. Нехай не безпосередньо але все більше і чіткіше. Інакше кажучи, як би сучасній політичній еліті не хотілося жити по-старому, їм доводиться робити те, що необхідно для країни, щоб не повторити долю попередників. Це і є необхідною умовою на перехідному етапі (доки не з’являться політичні обличчя, що діятимуть в інтересах країни не зі страху, а з поклику душі).

Яким Ви бачите майбутнє рідної країни, маю на увазі, в якому напрямку розвиватиметься – ЄС, НАТО, позаблоковість і т.д.?

– Звичайно, вступ в НАТО. Без’ядерні країни мають визначатися з військовим блоком, а варіант Росії відпав сам по собі. Відновлення ядерного статусу вважаю поганим кроком (на який доведеться піти, якщо НАТО нас не прийме), бо кожна країна з ядром несе небезпеку для всього світу, у той же час країна без ядра і надійних захисників – ласий шматок для негідників типу Путіна. Чим більше людство озброюється, тим скоріше ця зброя застосується, тому краще шукати союзників, ніж створювати ще одну зброю масового знищення самому. ЄС мене не цікавить. Треба розширювати економічні зв’язки, але я не зовсім розумію, чому для цього треба вступати в якісь блоки. Скажімо так, це не мій профіль і не моя справа, тому не можу дати однозначну оцінку вступу в ЄС.

На фоні російської окупації Криму і війни на Сході України між українським і російським народами помітно ускладнився діалог. Чи вважаєте Ви правильним крок із розриву відносин зі своїми російськими родичами, друзями, колегами тощо в тому випадку, якщо вони підтримують агресивну політику Кремля? Якою Вам видається майбутня конфігурація взаємин України з Російською Федерацією (на міждержавному рівні)?

– Вважаю цей крок абсолютно правильним. У цьому питанні я завжди згадую слова Андрія із новели «Подвійне коло» Яновського, з якими я повністю згоден: «Роде мій роде, пробач мені, що не милую згоди. Рід перерветься, держава стоятиме. Навіки, Амінь». Згоден я і з вчинками братів Половців. Якщо родич підняв руку на твою землю – відтяти ту руку маєш ти своїм святим обов’язком. Слава Богу, мені не відомі такі історії на Сході і в Криму, щоб родичі воювали один проти одного, але за підтримку політики окупанта – розірвати сімейні зв’язки – такий самий обов’язок кожного. Людина, що підтримує знищення мого народу і країни не може бути мені ні другом, ні, тим більше, родичем. Лише ворогом. Взагалі, громадянською позицією кожної освіченої людини, у тому числі росіянина, має стати русофобія. Я маю на увазі ненависть до сучасного режиму в Росії, до політики гопника який все, що йому не подобається, спочатку б’є, а потім думає, що з цим робити. Сучасний режим у Росії – це режим ненависті, він і є тією імперією зла, що має бути або знищена, або відмежована від усього цивілізованого світу. Тому взаємні стосунки України із сучасною Росією бачу лише у форматі переговорів про обмін полоненими і тимчасове перемир’я. Прем’єр Ізраїлю казав про Палестину: «Наші сусіди хочуть нашої смерті. Це залишає мало місця для переговорів». Така ситуація зараз і в нас. На даному етапі Росія розуміє лише мову сили, як інші держави епохи ХХ століття. Від країн Європи цивілізація Росії завжди відставала на 50-100 років, тому можна сподіватися, що найближчим часом структура Росії зміниться і з нею можна буде вести діалог.

Як Ви знаєте, в Скадовську вже завершився процес імплементації закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Певний час, як варіант, фігурували вулиця Героїв Небесної Сотні і вулиця Революції Гідності. Як Ви ставитесь до таких ініціатив?

– Я з повагою ставлюсь до героїв Небесної Сотні, але не вважаю, що на честь них чи взагалі Революції Гідності варто називати вулицю. Просто я не думаю, що треба якось по-особливому відноситись до даних подій. На їх місці бути міг будь-хто і вчинив би так кожен. Принаймні так треба вважати. Діяти мужньо і самовіддано для своєї країни має стати рисою українця як такого, а не лише героя. Тому з тим же успіхом можна назвати вулицю «Героїв України», бо їх у нас більше ніж 100. Зараз згадують героїв Крут, але є ще герої битв під Жовтими водами, під Хотином, під Коростенем і т.д. Якщо почати вшановувати кожну дату окремо і на честь кожної називати вулицю, нам не вистачить ні днів, ні вулиць. Важливо те, що у кожен час існування України такі герої знаходяться не дивлячись на всі прагнення русифікувати чи полонізувати наше населення. Можливо, по цим вулицям уже сьогодні ходить герой завтрашнього дня. Герої серед нас, тому не треба їх виокремлювати. Вся слава належить усій Україні, усьому українському народу. Але звісно, я ні в якому разі не агітую залишити вулиці «Карлаліпніхта» чи «Лєніна».

-Якщо в майбутньому  Україну сколихне революція, чи підтримаєте Ви своїх дорослих дітей у їх прагненні взяти участь у ній?

– Чіпляючись до питання знову, скажу, що немає такого понятт,? як дорослі діти. Доросла людина (і я маю на увазі не вік) не дасть за себе обирати майбутнє ні друзям, ні батькам. Тому мій дозвіл їм буде ні до чого. Тож якщо питання в підтримці, а не в дозволі, то я буду підтримувати (або ні) саму революцію. Якщо це гідна справа я не лише відпущу, а і стану пліч-о-пліч зі своїми синами. Але тільки синами. Прагнення до революції дочки я не підтримаю ні в якому віці (окрім безкровних революцій типу «Помаранчевої»), бо, на мій погляд, жінка має залишатися жінкою, а революція і війна – справа суто чоловіча.

 

Автор: Олена Вовк

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.