Історії однієї родини, які надихають
Історію можна вчити за підручниками. Причесану й комусь вигідну. А можна – спілкуючись з людьми, що багато прожили, побачили, відчули і зрозуміли.
Старість має одну безцінну перевагу: у неї є життєвий досвід, яким можна ділитися або мовчки піти з ним в інші світи.
Сьогодні я побувала в гостях однієї дивовижної жінки, скадовчанки, що йде своєю доленосною стежкою 79 літ.
Гаран Валентина Григорівна розповіла дві історії кохання – своїх батьків та власну. Й кожна з них може надихнути.
Історія перша. “Мама 20 км пішки проводжала батька на війну”
(На світлині – Валентина Григорівна Гаран).
Коли почалася Друга світова війна, Валюші Цілинко ледь виповнилося 3 роки. Брат Льоня – на п’ять років старшенький. Меншій, Катеринці, – рочок.
Батько, Григорій Семенович, Цілинко, корінний скадовчанин, українець. Мама Анастасія Степанівна, – з Уралу, росіянка. Побралися, нажили трьох діточок. Тоді Скадовськ підпорядковувалося Одеській області.
Коли – війна. Батько пішов на фронт у перші ж дні фашистської агресії.
Валентина Григорівна жалкує, що не пам’ятає його:
Історія друга. “Ми з чоловіком працювали і відпочивали разом”
Валентині Григорівні Гаран (Цілинко) було мало років, коли почалася війна. Та обривки тієї доби лишилися у пам’яті. Дещо розповідали брат і мама. І розповіді, і спогади переплелися. Утворилася історія. Про те, як німці хотіли забрати корівчину. Мама вмовила німців не забирати. Ті натомість конфіскували теличку. На кого пожалієшся? Кому? Військовий час.
Валентина Григорівна на те зла не тримає. Розповіла:
– Всю окупацію ми, діти, провели в окопах. Там чекали маму, там спали і днювали. Якось окопами я прийшла до німців. Мене не ображали. Дали цукерок. Коли окупанти відступали, я сиділа на причілку. Один з німців підкликав мене. Я підійшла. Він дав мені чотири цукерки. Бабуся потім мене лозиною била і приказувала: “А якби він тебе вбив? Що тоді?”
Здається, війна закінчилася, мало би стати легше жити. Де там! З 1947 по 1949 рік Україну накрила хвиля голоду. Їх врятували дід з бабою, які жили на Уралі – присилали посилки із харчами. Але мамі було тяжко, тому вона віддала на рік у дитячий будинок старшого Льоню. З дівчатками виживала.
-Пам’ятаю, як плакала за хлібом, – згадує Валентина Семенівна. – Дуже хотілося його. На родину давали 350 грамів. Чергу займали з вечора, бо якщо пропустиш, потрібно було чергу займати заново. То ми, діти, брали кухвайки і йшли під магазин. Там і ночували. Стало трохи легше після 1952 року. Хліб з’явився. Але бідність ще була дуже велика. У сорок дев’ятому померла найменша, Катруся. Застудилася, підхопила запалення легень. Які антибіотики після війни? Згоріла. Дуже шкода. Плакали. Побивалися. Та не вернеш.
У школу я пішла після війни. Парт не було в класі – сиділи на долівці і писали на газетах. У школі, у сьомому класі мене запримітив мій чоловік. Вже тоді вирішив, що одружиться зі мною. А я його не пам’ятаю. Толя дружив із моїм братом. Потім, на якійсь спільній гулянці ми й познайомилися. Але злукавив і назвався не Миколою, як його насправді звати, а Анатолієм. Так він по життю й лишився Толіком.
(Валентина у 16 років)
Ми добре жили. Працювали разом у морському порту. Він – бригадиром докерів-механізаторів. Я – у відділі комплексного соціально-побутового забезпечення. Обидва – ветерани праці. Почесні працівники порту. Грамотами нагороджували, у депутати обирали.
(Зліва направо: Чоловік Микола (Толя) Кузьмич, Валентина Семенівна і її брат, Леонід Семенович)
Валентина Семенівна показує грамоти. Вони чудово збереглися, хіба що папір від часу пожовк. Разом із портовиками об’їхали всі союзні республіки – від Ужгорода до Душанбе. Побували в усіх куточках України. Є що згадати. От лише згадувати ні з ким – два рок тому овдовіла жінка. 20 квітня. Другий інсульт забрав її коханого чоловіка.
– Тяжка у мене доля, – говорить жінка. – Виросла без батька. Як же я хотіла його згадати, коли сиділа в нього на колінах. Занадто малою була. Потім сестра померла. В юному віці. Поховала свою доньку Ларису. 14 років їй було. Дуже гарна дівчинка, татова донька. Толя рибу ловити – і вона з ним. Він щось у дворі майструє – вона поряд. Спортом займалася. Під час тренування отримала травму, яка стала фатальною. Забила кістку, своєчасно не отримала кваліфікованої допомоги – лікар виявився недосвідченим, протримав у лікарні, і лише коли Ларисі зовсім погіршало, відправив до Херсона. Звідти, санітарним літаком, – до Києва. Але було вже пізно. Згасла дівчина. Нам у ті місяці дуже допомагав директор порту Іван Іванович Бокша. Машину виділяв. Матеріальну допомогу. Добрим словом. Ми прилетіли з Ларисочкою з Києва, а нас вже автомобіль чекає – Іван Іванович потурбувався.
– Сьогодні буваєте в порту?
– Не запрошують. Чи щось лишилося там? Не знаю.
(54 роки разом пройшли по життю Анатолій і Валентина Гарани)
Життя швидко минає в турботах, щоденних клопотах.
Пані Валентині випало на долю й щастя – її чоловік, і гіркота втрат. Доглядала свою маму. Свекруху зі свекром. Тепер живе сама. Донька Наташа часто навідується. Внук приходить. Влітку живе у неї. Бабуся Валя – велика трудівниця. У дворі в неї гарно, заквітчано влітку. А взимку – охайно. Двір її стережуть лелеки ззовні і всередині – дельфіни.
Валентина Семенівна розповіла, як подружилася з литовською родиною Бурнєнє, Маріте і Йозефом. Вони доглядали могилу її батька. Потім зв’язки обірвалися. 28 років минуло, перш ніж дружба відновилася. Завдяки онуці. Вона розшукала в Литві знайоме подружжя. Допомогли і новітні технології – тепер спілкуються по скайпу. Радіють. Тішаться.
Показал мені книги українського поета Анатолія Прохоренка. Той відпочивав у Скадовську 1976 року. Познайомилися. Валентині вірша присвятив. Приїжджав зі своєю дружиною до Скадовська влітку. І не забував привозити свою нову книжечку. Газету ” Поступ комунізму”, в якій друкував свою сатиру, лірику.
Сьогодні Валентині Семенівні 79 років. Лишилась і колишня краса, і привітність до людей, і щирість душі та гостинність. Бо ми, скадовчани, такі – з відкритою душею, обпалені життям. Та ніколи не розчаровуємося у житті. І це найдужче тримає на світі білому.