понеділок 18 грудня 2017р.
Інтернет-газета Херсонської області
28.02.2016

Історії однієї родини, які надихають

Історію можна вчити за підручниками. Причесану й комусь вигідну. А можна – спілкуючись з людьми, що багато прожили, побачили, відчули і зрозуміли. 

Старість має одну безцінну перевагу: у неї є життєвий досвід, яким можна ділитися або мовчки піти з ним в інші світи.

Сьогодні я побувала в гостях однієї дивовижної жінки, скадовчанки, що йде своєю доленосною стежкою 79 літ.

Гаран Валентина Григорівна розповіла дві історії кохання – своїх батьків та власну. Й кожна з них може надихнути.

Історія перша. “Мама 20 км пішки проводжала батька на війну”

01_valya

(На світлині – Валентина Григорівна Гаран).

Коли почалася Друга світова війна, Валюші  Цілинко ледь виповнилося 3 роки. Брат  Льоня  – на п’ять років старшенький. Меншій, Катеринці, – рочок.

Батько, Григорій Семенович, Цілинко, корінний скадовчанин, українець. Мама Анастасія Степанівна, – з Уралу, росіянка. Побралися, нажили трьох діточок.  Тоді Скадовськ підпорядковувалося Одеській області.

Коли – війна. Батько пішов на фронт у перші ж дні фашистської агресії.

Валентина Григорівна жалкує, що не пам’ятає його:

– У нас була фотокарточка: мама, тато, брат і я. Батько тримає мене на колінах.  Знімок довго зберігався в нашій родині. З роками побілів. Вицвів. Шкода. Хоча брат стверджує, що ми носили батькові обідати, на збірний пункт, доки його не відправили далі. Пункт облаштували на місці сучасного кінотеатру “Скадовськ”. Коли батько разом з іншими скадовчанами зупинився біля пойми (на Дніпрі), їсти таткові носила мама вже без нас. Вдруге вона відвідувала його біля Перекопу. Втретє, востаннє, – аж у Криму, в селі Гришине.
– Ходила пішки? Сама? Так далеко?
– З іншими жінками зі Скадовська. Але сталося так, що інші дружини знайшли своїх чоловіків, а мама – ні. То вона пішла далі, вглиб півострова. Дійшла до Гришиного, вночі. Її затримали і посадили у погріб. Думали, що вона розвідниця. На ранок її впізнав земляк дядя Міша Молчанов. Каже: “Та то Настя, дружина Цілинка Григорія Семеновича”. З нічної пригоди посміялися і послали за татом. Він на той час уже був на передовій. А мама подивилася, що чоловіки брудні, погано харчуються, перепрала їм одяг та почала їсти варити.
Щоб підготувати батька до зустрічі з мамою, її сховали в хаті. От вона стоїть за дверми і слухає, як запитують у її чоловіка:  “Як справи на передовій?” – Батько доповів, мовляв так і так. – ” Добре. А де ж твоя дружина?” – “Та, – каже, – вдома, в Скадовську”. – “А якщо ти її зараз побачиш?” – “Та звідки! У нас троє діточок, усі малі. Вона з ними”.
Й ось тут відчиняються двері, вибігає мама, кидається татові в обійми. А в нього – борода до пояса, бруднющий! В шинелі. Мамі дозволили лишитися на чотири доби, батькові дали відпустку. Ото вони свої чотири дні і відбули. Мама прала і їсти варила. І батько був біля неї.
Аж ось наказали частині вирушати до Севастополя. Батько був зенітником, пішов з усіма. І мама за ним. Двадцять кілометрів пройшла. Ворожі літаки над ними пролітали, бомбили. Батько на землю падав, шинелею маму прикривав. І все  її умовляв: “Повертайся, бо якщо мене уб’ють, діти будуть напівсиротами. А коли й тебе, хто ж їх на ноги поставить?” Отак мама і повернулася. Це була їхня остання зустріч.
Батько воював у 33-й стрілецькій дивізії, 189 полку 4 Українського фронту. На Сапур-могилі його поранили. Після госпіталю направили до Харкова. Він визволяв Україну й дійшов до Прибалтики.
– Пам’ятаєте День перемоги?
– Маму покликали в центр. Вона повернулася і зомліла. Ми дуже налякалися, побігли до медсестри. Вона привела маму до свідомості. Ось такий був День перемоги.
– Що ж тато?
– Не пам’ятаю. Мала була. Спочатку прийшло повідомлення, що він загинув у 1944 році, 6 вересня. Ми довго не знали, де його могила. Писали до Москви, але безрезультатно. Допомогла піонерська газета. У ній надрукували замітку юних дослідників з Шауляя про те, що на військовому кладовищі у Литві, містечку Бойсогали Радвелізького району,  поховано багато солдат з Херсонщини. У батька знайшли медальйон смерті, то його поховали  в окремій могилі і встановили пам’ятник, на якому вказали і дати життя та смерті, і місце народження. Ми потім направляли запити  до Литви, і нам прийшло з тамтешнього військкомату підтвердження, що так, є могила такого солдата.
Вперше ми поїхали на могилу батька у 1976 році, на Дев’яте травня. Нами опікувався військкомат. Дали нам кімнату в гуртожитку на 10 днів. Ми там жили. Нас возили по місцях, де проходили бої. Дізналися, що батько загинув у селі Грінкішкіс. На єдиній дорозі, що вела до костьолу. Її пристріляли німці, тому стільки бійців полягло – 25. Ми дуже плакали.
– Після того довелося ще побувати у батька на могилі?
– Вісім разів їздили. Перед смертю мама, вона вже хворіла тяжко, попросила привезти з батькової могили землі. А батьку відвезти землю з її могили. Сказала: “Хочу бути з ним під однією землею”.
Мами не стало у 1986 році. Наступного року я купила дві шкатулки. В одну набрала землі з маминої могили. А друга була порожньою. Поїхали. Висипала ту землю татові, набрала земельки з його могили мамі. Так вони і лежать. Батько – в Литві, мама – в Україні, накриті однією землею.
Нещодавно онуку Оксану направили працювати в Литву. Ми наказували їй відвідати дідусеву могилу. Вона приїхала, і не знайшла її – пам’ятника не стало. Коли почалися протести проти російських солдатів, кладовище зруйнували. Стела над братскою могилою лишилася, а індивідуальні пам’ятники знесли. Потім підрядна організація відновила таблички на кожній могилі, крім мого батька. Пропустили чомусь. Обіцяли до 9 травня 2016 року поставити новий пам’ятник.

Історія друга. “Ми з чоловіком працювали і відпочивали разом”

Валентині Григорівні Гаран (Цілинко) було мало років, коли почалася війна. Та обривки тієї доби лишилися у пам’яті. Дещо розповідали брат і мама. І розповіді, і спогади переплелися. Утворилася історія. Про те, як німці хотіли забрати корівчину. Мама вмовила німців не забирати. Ті натомість конфіскували теличку. На кого пожалієшся? Кому? Військовий час.

Валентина Григорівна на те зла не тримає. Розповіла:

– Всю окупацію ми, діти, провели в окопах. Там чекали маму, там спали і днювали. Якось окопами я прийшла до німців. Мене не ображали. Дали цукерок. Коли окупанти відступали, я сиділа на причілку. Один з німців підкликав мене. Я підійшла. Він дав мені чотири цукерки. Бабуся потім мене лозиною била і приказувала: “А якби він тебе вбив? Що тоді?”

Здається, війна закінчилася, мало би стати легше жити. Де там! З 1947 по 1949 рік Україну накрила хвиля голоду. Їх врятували дід з бабою, які жили на Уралі – присилали посилки із харчами. Але мамі було тяжко, тому вона віддала на рік у дитячий будинок старшого Льоню. З дівчатками виживала.

-Пам’ятаю, як плакала за хлібом, – згадує Валентина  Семенівна. – Дуже хотілося його. На родину давали 350 грамів. Чергу займали з вечора, бо якщо пропустиш, потрібно було чергу займати заново. То ми, діти, брали кухвайки і йшли під магазин. Там і ночували. Стало трохи легше після 1952 року. Хліб з’явився. Але бідність ще була дуже велика. У сорок дев’ятому померла найменша, Катруся. Застудилася, підхопила запалення легень. Які антибіотики після війни? Згоріла. Дуже шкода. Плакали. Побивалися. Та не вернеш.

У школу я пішла після війни. Парт не було в класі – сиділи на долівці і писали на газетах. У школі, у сьомому класі мене запримітив мій чоловік. Вже тоді вирішив, що одружиться зі мною. А я його не пам’ятаю. Толя дружив із моїм братом. Потім, на якійсь спільній гулянці ми й познайомилися. Але злукавив і назвався не Миколою, як його насправді звати, а Анатолієм. Так він по життю й лишився Толіком.

04_валя_молода

(Валентина у 16 років)

Ми добре жили. Працювали разом у морському порту. Він – бригадиром докерів-механізаторів. Я – у відділі комплексного соціально-побутового забезпечення. Обидва – ветерани праці. Почесні працівники порту. Грамотами нагороджували, у депутати обирали.

02_валя_чоловік_брат

(Зліва направо: Чоловік Микола (Толя) Кузьмич, Валентина Семенівна і її брат, Леонід Семенович)

Валентина Семенівна показує грамоти. Вони чудово збереглися, хіба що папір від часу пожовк. Разом із портовиками об’їхали всі союзні республіки – від Ужгорода до Душанбе. Побували в усіх куточках України. Є що згадати. От лише згадувати ні з ким – два рок тому овдовіла жінка. 20 квітня. Другий інсульт забрав її коханого чоловіка.

– Тяжка у мене доля, – говорить жінка. – Виросла без батька. Як же я хотіла його згадати, коли сиділа в нього на колінах. Занадто малою була. Потім сестра померла. В юному віці. Поховала свою доньку Ларису. 14 років їй було. Дуже гарна дівчинка, татова донька. Толя рибу ловити – і вона з ним. Він щось у дворі майструє – вона поряд. Спортом займалася. Під час тренування отримала травму, яка стала фатальною. Забила кістку, своєчасно не отримала кваліфікованої допомоги – лікар виявився недосвідченим, протримав у лікарні, і лише коли Ларисі зовсім погіршало, відправив до Херсона. Звідти, санітарним літаком, – до Києва. Але було вже пізно. Згасла дівчина. Нам у ті місяці дуже допомагав директор порту Іван Іванович Бокша. Машину виділяв. Матеріальну допомогу. Добрим словом. Ми прилетіли з Ларисочкою з Києва, а нас вже автомобіль чекає – Іван Іванович потурбувався.

– Сьогодні буваєте в порту?

– Не запрошують. Чи щось лишилося  там? Не знаю.

03_ост_фото

(54 роки разом пройшли по життю Анатолій і Валентина Гарани)

Життя швидко минає в турботах, щоденних клопотах.

Пані Валентині випало на долю й щастя – її чоловік, і гіркота втрат. Доглядала свою маму. Свекруху зі свекром. Тепер живе сама. Донька Наташа часто навідується. Внук приходить. Влітку живе у неї. Бабуся Валя – велика трудівниця. У дворі в неї гарно, заквітчано влітку. А взимку – охайно. Двір її стережуть лелеки ззовні і всередині – дельфіни.

Валентина Семенівна розповіла, як подружилася з литовською родиною Бурнєнє, Маріте і Йозефом. Вони доглядали могилу її батька. Потім зв’язки обірвалися. 28 років минуло, перш ніж дружба відновилася.  Завдяки онуці. Вона розшукала в Литві знайоме подружжя. Допомогли і новітні технології  – тепер спілкуються по скайпу. Радіють. Тішаться.

Показал мені книги українського поета Анатолія Прохоренка. Той відпочивав у Скадовську 1976 року. Познайомилися. Валентині вірша присвятив. Приїжджав зі своєю дружиною до Скадовська влітку. І не забував привозити свою нову книжечку. Газету ” Поступ комунізму”, в якій друкував свою сатиру, лірику.

Сьогодні Валентині Семенівні 79 років. Лишилась і колишня краса, і привітність до людей, і щирість душі та гостинність. Бо ми, скадовчани, такі – з відкритою душею, обпалені життям. Та ніколи не розчаровуємося у житті. І це найдужче тримає на світі білому.

Автор: Вікторія Сенько

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.