вівторок 4 серпня 2020р.
Інтернет-газета Херсонської області
31.05.2015

Клечана неділя

Років з 8-9 я почала ходити з бабусею  до лісу.

У дитинстві її, сироту, взяла до себе на виховання родина лісника. Бабуся добре орієнтувалася  на місцевості і без годинника могла визначити, котра година. Мені цей дар не передався, я можу знайти дорогу лише з картою.

Пам’ятаю, ми ходили в ліс напередодні Трійці, яку в нас називали зеленою неділею.

Бабуся привела мене до озерця, в яке, роззувшись і підіткнувши спідницю, ввійшла, наказавши мені лишатися на березі. Вона витягувала з води плоскушу – траву з плоским довгим листом і своєрідним різким запахом. Потім кинула на берег якусь іншу траву, з білим стеблом:

– Це їдять.

Я обережно відкусила ніжну плоть. Солодкувата, аж приторна. Але я все одно не зрозуміла, навіщо їсти якусь болотяну траву, якщо вдома багато їжі, а в магазині продають цукерки.

– В голод усе їли, – строго відказала бабуся. – Цією травою рятували собі життя.

Я була мала і дурна, сита і добре вдягнена, з іграшками і книжками. Й тоді не повірила, що у житті буває, коли нічого їсти.

Того ж дня я вперше побачила дрібні, небесного кольору, квітки. Своїми шорскими стеблами вони хапалися за пальці.

– Незабудки, – назвала суцвіття бабуся. Вона щось розповіла про ці квіти, але час стер із моєї пам’яті цю розмову. Я її намагаюсь пригадати, але вона не дається.

Ми вхопили в обремок нарвану траву і пішли додому. Цією травою бабуся з тіткою (мама вічно пропадала на роботі) встелили підлогу. Підвіконня прикрасили квітами, понатикали зелені й за образИ (ікони), що висіли у кутку спальні.

Тиждень сім’я ходила по цій зелені, що з кожним днем втрачала свої пахоші і в’яла. Найдовше трималася плоскуша з лісового озерця. Трійця довго лишалася моїм найулюбленішим дитячим святом завдяки  зеленому безладу.

Ці спогади про початок літа мене й досі тішать.

Мабуть, це був би гарний початок для якогось блокбастеру: сонце пробивається крізь густі крони дубів і сосон, цілиться просто в очі. Ледь помітна стежка у високій траві веде до невеличкого озерця, з якого по чистому сирому піску кудись униз збігає прозорий струмочок. Вона в озерці темна, неприступна, поросла по всій гладіні вузьколистою світлозеленою травою. Босі ноги, що обережно входять у воду, збурюють мул, і він легко розходиться по воді. Дно пожадливо хапає за ноги і хоче засмоктати їх, тому не можна стояти, потрібно весь час рухатися, місити це багно. Дивно, але вода не вимазується об чорноту, відпихає клапті мулу, кидає їх на дно, щойно покидаєш озеро.

Глядач відчуває спокій, гармонію і розмуіє, що така ідилія не може тривати вічно. Аж ось режисер додає звуку, дії та трагічної експресії. Коли наприкінці фільму добро після тривалої боротьби все-таки перемагає, щасливому глядачеві вночі сниться сонце, що намагається засліпити очі, та ніжна зелень екранного лісу…

З Трійцею!

 

 

Автор: Вікторія Сенько