середа 23 жовтня 2019р.
Інтернет-газета Херсонської області
13.10.2015

Козак радянської епохи

Велич людини, яка особисту безпеку ставить нижче суспільного інтересу, ніколи не помре.
Петро Григоренко

У підручниках з історії маємо можливість ознайомитися з загальною картиною розвитку людства в конкретний період. Часто глави цих книг заповнені сухою статисткою, нецікавими текстами і тривіальним переліком дат. А як корисно і цікаво поринати у власне людський вимір певної епохи. Мені здається, що життєва стежка генерал-майора Григоренка може слугувати прекрасним інформаційним полем для вивчення історії: як української, так і, звичайно, всесвітньої.

Петро Григорович Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в селі Борисівка Запорізької області. Мати померла від тифу, коли хлопцю було три рочки. Батько тяжко пережив цю втрату, і навіть вдруге одружившись, вже ніколи не був таким веселим і співочим (у селі його з першою дружиною називали «солов’ями», бо ж коли йшли з поля завжди співали пісень).

У школі Петрові було важко знайти спільну мову з дітлахами, адже був дещо замкнутим хлопцем, а до того ж наймолодшим серед своїх однокласників. Його невисокий зріст, вогняно руде волосся і осяяне веснянками обличчя ставало причиною постійних кепкувань. З цієї ситуації хлопець виніс урок: «Коли на тебе хочуть напасти – нападай сам; потрібно випередити хоч на мить удар супротивника, ударити першим. Якщо противник набагато сильніший, тим більше, бий першим, і не як-небудь, а вклади всю силу в удар і не зупиняйся, і бий удар за ударом – злива ударів. І не розпорошуй удари за принципом «всім сестрам по сережках». Ні, кого почав бити – продовжуй бити. Постарайся через нього прорвати фронт супротивника і почесно вийти з бою».

З початком Першої світової війни батька (а згодом і дядька) забрали в армію, тому головним захисником хлопця став його старший брат Іван. Він був різким і, часом, жорстоким, навіть по відношенню до своїх же братів. Одного разу, будучи незадоволеним роботою наймолодшого брата Максима, він вдарив його молотком по голові так, що той знепритомнів. «Думки про цю подію постійно супроводжували мене, коли я вже почав замислюватися про диктатуру, як форму державного правління. Я думав, адже коли вдома батько чи дядько, Іван вміє себе стримувати, не дає волю негативним рисам свого характеру, і ми його в цей час не боїмося, любимо і з задоволенням виконуємо всі його доручення. Але ось батька і дядька немає, і ми в постійному страху. Значить людині не можна давати необмежену владу?

А як же батько і дядько? Вони ж теж у родині необмежені? Довго думав. Дійшов висновку – обмежувачі в собі, всередині. Вищим правителем не може бути людина, яка не має моральних обмежувачів у собі самому. А надійніше всього – необмежених володарів не мати зовсім», – так про значення цієї події напише сам Петро Григоренко в своїх мемуарах «В підпіллі можна зустріти тільки щурів…».

У 1919 році чотири рази хворів на тиф. Лікар, оглянувши його, озвучив вердикт: «Мертвих не лікую. Йому священик потрібен, і то не для соборування, а для відспівування». Але Григорій вижив, більше того, йому довелося заново вчитися ходити. Коли зустрівся з лікарем знову, той промовив: «Ну, щаслива твоя зірка. Надійно зліпили тебе батьки. Довге життя дає тобі Господь».

У 1922 році долучився до заснування осередку Комсомолу в рідному селі; сфера його активності – агітпроп. Щиро вірив у комуністичні ідеали, не дивлячись на те, що знав про розстріл трійками ВНК своїх односельчан. Через свої політичні погляди мав непорозуміння з батьком і дядьком, а також із односельчанами. У 1927 році долучився до Комуністичної партії. У березні 1930 року був обраним делегатом на 8-ий з’їзд Комсомолу України.

Вірив, що знайде однодумців поза межами села. Вступивши до профтехучилища опинився в колективі, де більшість складали міські інтелігенти або діти з багатих сільських родин, які не тільки називали його «грач» (образливе слово яке використовували люди які зараховували себе до числа робочої аристократії, стосовно простого народу, селюків) і наполегливо рекомендували йому «поваритися в робочому котлі». Саме тому в 1923 році влаштувався на роботу в залізничне депо в Юзівці (сучасний Донецьк), де працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом тощо. У лютому 1927 року ледве не загинув, будучи затиснутим між двома вагонами. У своїх спогадах Григоренко пише, що в цей трагічний момент він згадав про зустріч 1924 року з циганкою, яка подивившись на його руку, промовила: «Довго тут не затримаєшся. Підеш вчитися. Але ким захочеш стати – не станеш. Будеш воєнним. Служба буде успішною. Товариші заздрити будуть. Потім настануть страшні часи і війни. Не вб’ють. Жити будеш довго, але старість…». І як покажуть подальші життєві події, її слова були пророчими! Бо вже в 1929 році він вступив на інженерно-будівельний факультет Технологічного інституту в Харкові, а в 1931 році по партійній путівці направлений на навчання до лав Військово-технічної Академія імені Куйбишева в Ленінград.

Брав участь у складі Червоної Армії у радянсько-японській боротьбі на річці Халхін-Гол, де отримав осколкове поранення в спину; перебуваючи на фронтах Другої Світової війни, до нього додалися ще два. За свої військові досягнення став володарем нагород – ордену Леніна, двох орденів Червоного прапору, ордену Червоної зірки, Ордену Вітчизняної війни та семи медалей.

У післявоєнний період повернувся до Академії, в якій спочатку був начальником науково-дослідницького відділу, а з 1958 року очолив відділ кібернетики. Захистив кандидатську дисертацію, написав близько 60 наукових статей; у 1958 році отримав звання генерал-майора.

1956 рік. XX з’їзд КПРС. Хрущов на закритому засіданні виступає з доповіддю «Про культ особистості і її наслідки», в якій говорить про необхідність боротьби з культом Сталіна, наводить численні випадки сталінських злочинів, наголошує на необхідності реабілітації партійних і воєнних діячів, які були репресовані в сталінські часи тощо. Незабаром ознайомлені з промовою були і викладачі Академії. Сам Петро Григоренко вороже сприйняв тези хрущовської промови. І це не дивно, бо яка ще реакція могла бути в людини, для якої смерть вождя в 1953 році стала «великою особистою трагедією»? Тим не менш, виступ не залишив його байдужим, і він зумів дістати його текст. Він перечитував його знову й знову, занотовував найважливіші моменти у свій зошит, і якийсь перелом у мисленні все ж почав відбуватися. Цей процес поступово продовжувався. Особливу роль у ньому зіграла Анна Зубкова – подруга його дружини Зінаїди, чий чоловік був оголошений «ворогом народу» і «випадково» помер під час слідства, а її, як члена родини «ворога народу» запроторили до ГУЛАГу. Окрім цього, реалії тогочасної дійсності продукували появу в Григоренка великої кількості запитань…

7 вересня 1961 року була організована партійна конференція Ленінського району міста Москви. На заході була репрезентована доповідь «Про програму партії». Слово для виступу попросив і сам Григоренко – член делегації Академії імені Фрунзе. «Ми підтримуємо проект програми, в якій засуджений культ особистості, проте виникає питання: чи все робиться для того, аби культ особистості не повторився, а особистість, можливо, з’явиться. Якщо Сталін був все ж революціонером, то може прийти інша особистість…», – прозвучало з його вуст. «Необхідно прямо прописати в програмі положення про боротьбу з кар’єризмом, безпринципністю в партії, хабарництвом, обкраданням кандидатів, обманом партії і держави в інтересах отримання особистої вигоди, що несумісне з членством в партії», – продовжував чоловік. За таке «вільнодумство» Григоренка лишили делегатського мандату, а сам його виступ назвали «політично незрілим». Цікаво, що сам Петро Григорович назвав цей спіч своєю «першою правозахисною промовою». Але на цьому він не заспокоївся, і вже згодом написав лист на адресу московських виборців, який містив критику політичної діяльності Хрущова і його найближчого оточення. Реакція на такі дії не забарилася – чоловіка лишили робочого місця в Академії і направили на роботу на Далекий Схід.

У 1963 році Григоренко вирішив, що настав час для боротьби. Саме тому він став засновником «Союзу боротьби за відродження ленінізму» – структури, мотивом створення якої була необхідність зупинки процесу «переродження радянського ладу, зміни постулатів ленінізму керівниками партії і уряду». Організація видавала листівки, які самі члени й розповсюджували серед мас. Якось один робітник поцікавився в Григоренка, чи не боїться той, на що почув ствердну відповідь: «Набридло боятися. Та й колись комусь же треба починати».

І цього разу реакція влади була миттєвою – чоловік був заарештований і направлений на проходження судово-психіатричної експертизи в Інститут судової психіатрії імені професора Сербського. Її висновок був оголошений 19 квітня 1964 року – Петро Григоренко був визнаний «психічно хворим» з діагнозом «психопатія» (розлад особистості). Спочатку утримувався в Лефортовській в’язниці, а пізніше був переведений до Ленінградської спеціальної психіатричної лікарні. В цей період був незаконно позбавлений всіх військових звань, і таким чином без фінансової допомоги залишилася хвора дружина з двома дітьми, один з яких був інвалідом з дитинства.

«Ну а що таке Микита Сергійович? Звичайний нікчема, який випадково опинився за штурвалом державного правління. Проте довго не протримається. Максимум до осені» – ця репліка Григоренка для «експерта» лікарні Маргарити Тальце стала ознакою наявності в нього ще й такого психічного захворювання як профетизм (пророкування). Цікаво, що «психічно здоровим» чоловіка визнали і достроково звільнили навесні 1965 року –якраз після відходу Хрущова від влади.

Надалі він активно долучається до дисидентської діяльності, зокрема був учасником багатьох публічних акцій протесту супроти розправи над дисидентами. Крім того, чоловік стає на захист пригноблених народів – вірмен, німців Поволжя, євреїв, месхів, чеченців тощо; надзвичайну твердість характеру продемонстрував у відстоюванні прав кримськотатарського народу. По праву легендарним можна назвати його виступ перед кримськотатарською общиною у 1968 році на дні народження Алексія Костеріна (ще один знаний борець за права пригноблених народів), в якому він проголосив: «Закон на вашому боці. Але, незважаючи на це, права ваші порушуються. Чому?! Нам думається, що головна причина цього полягає в тому, що ви недооцінюєте свого ворога. Ви думаєте, що вам доводиться спілкуватися тільки з чесними людьми. А це не так. Те, що зроблено з вашим народом, робив не один Сталін. І його співучасники не тільки живі, але і займають відповідальні пости. А ви звертаєтеся до керівництва партії і уряду з покірними письмовими проханнями. А оскільки просите лише про те, на що незаперечного права не маєте, то ваше питання сприймається тими, хто його вирішує, як питання сумнівне, спірне… Щоб покінчити з цим ненормальним становищем, вам треба твердо засвоїти – те, що належить по праву, не просять, а вимагають!»

«Ніхто в світі не зробив для кримських татар стільки, скільки Петро Григоренко. Його численні інтерв’ю, заяви, прес-конференції сприяли тому, що кримськотатарська проблема вийшла за межі Радянського Союзу», – так про нього відгукується один із очільників корінного народу Криму Мустафа Джемілєв. У 1999 році завдяки старанням Народного Руху України і Меджлісу в Сімферополі був поставлений пам’ятник генералові. Коли його намагалися знести, кримські татари пообіцяли, що, у відповідь, власноруч знищать усі пам’ятники Леніну в Криму.

У 1967 році вийшла стаття «Приховування історичної правди – злочин перед народом». Досліджуючи рівень підготовки СРСР до війни з Німеччиною, Григоренко відкрито заявляє, що «головним винуватцем» великих втрат радянської армії, особливо на початкових етапах війни, був «безсумнівно Сталін і очолюваний ним уряд».

Події «празької весни» також не залишили байдужим Григоренка – він висловив свою підтримку демократичним іскрам Чехословаччини в листі «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», а також у листі до самого Александера Дубчека; окрім цього, своє плече він підставив учасникам «демонстрації сімох» – відважним людям, які вийшли на Красну площу аби продемонструвати свою незгоду із введенням військ країн Організації Варшавського договору (окрім Румунії) в Прагу.

У 1969 році повторно арештований. Знову чекала на нього судово-психіатрична експертиза, і оголошення діагнозу – «психічне захворювання в формі параноїдального розвитку особистості з наявними ідеями реформаторства». Протягом наступних чотирьох років був жертвою радянської системи каральної психіатрії. Як зізнався сам Григоренко, ставлення до нього в цих «виправних» закладах було кращим, аніж до інших «хворих». Давалася в знаки його широка впізнаваність і популярність, в тому числі, в середовищі працівників психлікарні. Самі пацієнти говорили Петру Григоровичу: «Бачили б Ви, що тут було до Вас!». Тим самим, вони акцентували увагу на тому, що з появою генерала помітним було покращення ставлення і до них. Свій досвід перебування в цих установах Григоренко викладе в праці «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)».

У 1971 році каналами самвидаву була розповсюджена «Розширена судово-психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка Петра Григоровича», автором якої був молодий психіатр Семен Глузман. Софія Калістратова (адвокат Григоренка) передала Глузману необхідні медичні дані зі справи, і на їх основі психіатр дійшов такого висновку: «Григоренко Петро Григорович психічним захворюванням не страждає, а його стан в період інкримінованих йому діянь не може бути розцінений як психотичний». За таку сміливість лікар був заарештований, і за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда» отримав покарання у вигляді 7 років таборів і 3 років заслання. Лікар і генерал так ніколи і не зустрілися.

Принцип «Поважання прав людини та основних свободу включа¬ючи свободу совісті, релігії та переконань» був одним із тих, які, де-юре, визнав СРСР, глава якого поставив свій підпис під Гельсінським заключним актом НБСЄ у 1975 році. Базуючись на цьому, Григоренко став одним із фундаторів Московської та Української груп сприяння виконанню Гельсінських Угод (за наполяганням А. Сахарова українське відділення очолив Микола Руденко, а не сам Петро Григоренко). Коли незабаром розпочалися арешти членів Гельсінських груп, то активно захищав права Олександра Гінзбурга, Юрія Орлова, Анатолія Щаранського, Володимира Слєпака, Миколу Руденка, Олексу Тихоого, Звіада Ґамсахурдію тощо. Зокрема, в самвидаві вийшла брошура «Наші будні або розповідь про те, як фабрикуються справи стосовно радянських громадян, які закликають захищати права людини» – робота, присвячена репрезентації діяльності КДБ стосовно членів Гельсінських груп.

У 1977 році для того, аби відвідати свого сина в США і зробити необхідну операцію, отримав піврічну візу. Коли вже планував повертатися на батьківщину, дізнався про те, що позбавлений громадянства СРСР за те, що «систематично вчиняє дії, не сумісні з приналежністю до громадянства СРСР, псує своєю поведінкою престиж Союзу РСР…». Петро Григоренко отримав політичний притулок в США, і продовжив свою правозахисну діяльність. Наприклад, він став засновником і очільником Закордонного представництва Української Гельсінської Групи і постійно використовував трибуну «Свободи» і «Голосу Америки» для донесення думки української громади світові. Він був визнаним лідером у середовищі української діаспори, хоча, спочатку, й мав певні непорозуміння з прихильниками Ярослава Стецька, які називали його «малоросом», і навіть «москалем», бо ж не погоджувався з їх ідеєю про необхідність ведення виключно підпільної боротьби за незалежність України! Помітною була ще одна деталь про яку напише Микола Руденко: генерал-майор у розмові з ним завжди спілкувався українською мовою, хоча дружина його була росіянкою, та й більша частина життя пройшла на теренах сучасної Росії.

За власним бажанням прошов психіатричну експертизу в США, яка затвердила, що «в генерала Григоренка ніяких ознак психічних захворювань не виявлено… Ми знайшли людину, яка б відповідала даним, прописаним у радянських актах експертизи, в такій мірі, в якій жива людина нагадує карикатуру на себе. Всі його риси були деформовані радянськими діагностами. Там, де вони знаходили нав’язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили нісенітницю – ми виявили здоровий глузд. Де вони вбачали нерозсудливість – ми знайшли зрозумілу послідовність. І там, де вони діагностували патологію, – ми відшукали душевне здоров’я».

Він був дуже шанованою особистістю, спілкувався з багатьма відомими діячами свого часу. Вважається, що Рональд Рейган 8 березня 1983 року назвав СРСР «імперією зла» якраз під впливом публікацій і листів Петра Григоренка; держсекретар США і радник з національної безпеки за президентства Річарда Ніксона і Джеральда Форда, Генрі Кіссінджера писав чоловікові: «Пан Григоренко, я знаю, як Ви ретельно підбираєте друзів і як важко бути Вашим другом. Але я хотів би їм бути і іноді відвідувати Вас».

Петро Григорович проживав зі своєю дружиною в США до самої своєї смерті – 21 лютого 1987 року. Похований на українському цвинтарі Саут-Баунд-Брук в Нью-Джерсі. Велику допомогу в організації похорон надали кримські татари, до того ж завдяки їм незабаром з’явився і пам’ятник цьому величному борцю.

Вже посмертно Головна військова прокуратура СРСР визнала Григоренка «психічно здоровим», Борис Єльцин своїм указом повернув йому звання генерал-майора, а Леонід Кучма нагородив орденом «За мужність» I ступеня.

«Мені часто задають питання, та і я сам нерідко задумуюсь, що було б, якби я зрозумів все (справжню суть радянської влади – Авт.) ще в студентські роки. Думаю, чесна відповідь лише одна: якби це сталося, цих мемуарів («У підпіллі можна зустріти лише щурів…» – Авт.) би не було. Я ніколи не міг мовчати і пристосовуватися. Робив і говорив все і завжди лише щиро… Загалом, не наділив мене Господь надто великими здібностями до глибокого аналізу, і цим, можливо, захистив мене від передчасної смерті».

Від помилок у цьому житті не застрахований ніхто. Але велич людини в тому, аби вміти визнавати свою неправоту, свої вади, свою сліпоту і глухоту в конкретній життєвій ситуації. І саме таким був Петро Григорович Григоренко. І саме так вела його пані Доля!

 

 

 

Автор: Олена Вовк