понеділок 3 серпня 2020р.
Інтернет-газета Херсонської області
27.06.2014

Кримські гастролі

Вікторія Сенько

 

Моя однокласниця і подруга, з якою ми колись жили в одному будинку й дружимо, попри відстані і час, майже піввіку, здала квитки і цього року до України не приїхала.

Живе Людмила на півночі Росії, де наших земляків, як мовиться, до фіга й ще трошки. Щовесни вона приїжджала до Херсона, де має нерухомість, щоб погрітися і відпочити від суворого північного клімату. Бо щоразу повертається з літа відразу в зиму. Тут же, в Україні, лишилась її хвора мама, яка навідріз відмовилася їхати до Росії, а кілька років тому через вік і болячки стала нетранспортабельною.

Цього року Люда зателефонувала мені за день до вторгнення росіян до Криму.

– Я купила квитки і вже завтра вирушаю до України, – повідомила вона. – Але що у вас діється?

– Все нормально. Майдан переміг, Янукович втік. Все вже у нормі, – відповіла я їй.

– Ти скажи прямо: їхати до вас можна чи ні?

– Ти що, приколюєшся? – тепер вже здивувалася я. – Звичайно, можна. У нас спокійно.

Назавтра почалися сумнозвісні події в Криму. Людка здала квитки.

Подзвонила вона мені на початку червня.

– Знаєш, де я? – радісно запитала вона у мене.

– В Херсоні? Таки приїхала?

– Ні, дорогенька. Я в Алушті. Лежу на пляжі.

– Ага, то ти в окупованому Криму.

– Віто, давай не будемо. Ти ж знаєш, Крим завжди був російським.

– Людо, Крим – це окупована територія. А ваш Путін… – ла-ла-ла.

– Послухай, давай не будемо про політику. Ми люди маленькі. Воно нас не стосується.

– Як це не стосується? Я, відколи почалася анексія Криму, нормально не сплю, таблетки ковтала. Коли ж почався кордебалет на материку, теж трусило. Віднедавна перестало, бо втягнулася в ситуацію. Курси  медсестер відвідую.

– Ти що, бандерівка?

– Ціле життя прожила і не знала, що бандерівка. Тепер уже знаю. Й Алла, й Оля (наші однокласниці) – теж.

– Я з Мальковчихою говорила, уявляєш, вона мене насварила. Не дзвоню їй більше. Заплатила купу бабок, щоб з нею поговорити, а вона мені:  Путін – фашист,Росія – агресор. Ваша Хохляндія вже дістала мене. Тому давай не будемо про політику.

Мені теж хотілося наговорити їй, але я зрозуміла, що не переконаю її. Вона вважає Путіна сексуальним чоловіком, який дуже грамотно керує країною. Усі на народи, крім росіян, –  чурки, азери, хохли. В Україні – хаос, і коли це скінчиться – невідомо. Нічого хорошого з Україною вже не станеться. Крим – Росія, і крапка.

– Люди в Криму є? – натомість саркастично поцікавилася я. – Чи ти єдина на весь алуштинський пляж?

– Є, є люди, і буде ще більше, – відповіла вона. Але якось невпевнено. Не сказала: щоб зайняти лежак, треба приходити раніше. Встанеш – відразу місце пропадає. Я відпочивала в Криму, знаю.

Наступного разу вона зателефонувала мені з Феодосії. Її група відпочивала вже там. Такі собі гастролі Кримом.

– Чому не дзвонила? – запитую.

– Переїзд. Саме знаєш, поки зібралися, спакували речі, тоді розпаковувати треба. Вчора у нас свято було. Трохи перебрали.

– Свято? Яке?

– День Росії. Концерт, фейєрверки. Все супер, на найвищому рівні. Російські співаки приїжджали.

– Прикольно. В анекосованому Криму – день окупанта. Живого Кіркорова бачила?

– Кіркоров виступав в іншому місці.  Давай, не будемо про політику.

– Давай.

– Я вже по ваших магазинах прошвирнулась. Ти ж знаєш, яка я ганчірниця. Косметики кримської накупила. Ціни, до речі, невисокі. Мені по кишені.

– Ти приїдеш до України?

– Цього літа – ні. Відпустка вже закінчується.

– Як мама? – я радію за Люду, бо її мама ще є у неї. Моя померла.

– Погано. Вона вже не встає. Найняла доглядальницю. Моя задача – гроші висилати. Й побільше.

Людмила зателефонувала мені вчора.

– У мамі інсульт, – зі сльозами в голосі повідомила. – Вона в лікарні. Подзвонила всім знайомим, щоб догляд за нею був на рівні. Але лікарі кажуть, якщо протягом кількох днів краще не стане, відправлять додому.

Ми обидві знаємо, що це означає. Цей інсульт, не перший, до речі, може доконати тьотю Галю.

– Ти поїдеш до мами?

– Щоб поїхати, треба тисяч 200 рублів. А у мене всього 20 000. Відпустка закінчується. Завтра – поїздом до Єкатеринобурга. Потім – літак. Й відразу на роботу. Все не так просто.

Насамкінець я її прошу: не їдь в Україну через Крим. У тебе можуть бути неприємності. Кажуть. Точно не знаю. Щось десь чула. Краєчком вуха.

– Чому? Раніше у мене не було ніяких проблем із перетинанням україно-російського кордону. Крим – це Росія.

– Крим – це окупована територія.

– Крим – це Росія, – вперто повторює вона.

– Крим – це окупована територія, – так само наполегливо парирую я. – За українським законодавством. Ніхто у світі не визнав, що Крим – ваш.

Ми прощаємось. Вона обіцяє писати. Я – відповідати. Ми – громадянки різних країн.

Я вважаю, що Україна встала з колін і в неї чудове майбутнє. Вона – що її колишню батьківщину, “Хохляндію”, нічого хорошого не чекає. Я її не переконую. Стомилася. Такі ж розмови, безпредметні, у мене й з іншими однокласницями, які живуть у путінській Росії. Ми перестали розуміти одна одну. І це провело невидиму риску в наших стосунках. Кожна захищає свої переконання. Ми тягнемося одна до одної, але це вже не те. Не те.

Автор: Скадовська Палітра
Evgen
Опубліковано 09 липня 2014 (18:03)

Интересный диалог. По духу практически идентичный, как с моими знакомыми из России. Поддерживаю главную мысль автора.

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.