понеділок 18 грудня 2017р.
Інтернет-газета Херсонської області
18.04.2017

Лицар духу і честі кримськотатарського народу

Ніхто і ніколи, за жодних обставин,

не змусить мене відмовитися від виконання свого обов’язку та зобов’язань,

покладених честю, совістю та національною гідністю

Із промови Мустафи Джемілєва на Омському судовому процесі

«Ми шукали Європу, а знайшли Україну», – так влучно невідомий автор підвів риску під Революцією Гідності. Краще і не скажеш.

«Ми» – сповнені любові до України люди. І зовсім неважливий наш колір шкіри, мова спілкування, тембр голосу, розмір статків… Все це не має значення.

І серед нас він, величний кримськотатарський народ. Його легендарному лідеру і присвячена ця стаття.

Мустафа Джемілєв народився 13 листопада 1943 року в кримському селі Ай-Серез, що біля Судака. У травні 1944 року за наказом Сталіна все кримськотатарське населення Кримської АРСР було депортовано за звинуваченням у співпраці з нацистами. Сім’я Джемілєвих опинилася в Узбекській РСР.

Сьогодні пан Мустафа так згадує про ті події: «В Узбекистані була проведена пропагандистська робота – везуть кримських татар, зрадників батьківщини, через яких загинули ваші батьки і діти, брати і сестри. Коли ми висаджувалися з вагонів, в нас кидали каміння. Потім, правда, одумалися, почали міркувати: які ж це зрадники батьківщини – на пероні жінки, діти».

Закінчивши у 1959 році середню школу, юнак мав намір вступити на східний факультет Середньоазійського державного університету. Однак реалізувати задумане не вдалося, оскільки існувала негласна заборона на прийом на деякі факультети (в т.ч. і обраний ним) представників кримськотатарського народу.

То ж замість навчання розпочалася робота. Працював то слюсарем, то токарем, то електрослюсарем… Саме в цей період він розпочинає свою активність із захисту прав кримськотатарського народу. Зокрема, стає учасником нелегальної молодіжно-студентської організації «Союз кримськотатарської молоді». На одному із зібрань Мустафа Джемілєв виступив із лекцією про історію кримських татар. Його виступ був настільки блискучим, що його одразу ж призначили відповідальним за історичну складову діяльності організації.

Проіснував Союз недовго – близько півтора року. У 1962 році керівників організації Марата Омерова та Сеіт-Амза Умерова засудили на чотири та три роки таборів суворого режиму відповідно. За участь в організації Мустафу Джемілєва звільнили з роботи, за ним почався нагляд КДБ СРСР.

«Коли Марату Омерову та Сеїт-Амзі Умерову на суді оголошували тюремні строки, я для себе зробив головний висновок: значить, із радянською владою битимемося до кінця.

Заходився серйозно готуватися до певного для себе майбутнього: інтенсивно вивчав юриспруденцію, намагався більше зустрічатися з тими, хто вже відсидів, – дізнавався про порядки, які панують на зоні. Тому що прекрасно розумів, що рано чи пізно я сяду», – пригадує ті події в одному зі своїх інтерв’ю Мустафа Джемілєв.

У 1962 році Джемілєв став студентом гідромеліоративного факультету Ташкентського інституту інженерів іригації і механізації сільського господарства. Через три роки був виключений з ВУЗу за написаний власноруч «Короткий історичний нарис тюркської культури Криму в XIII-XVIII століттях». Робота була розцінена співробітниками КДБ як націоналістична, а також такою, що містить критику депортації кримських татар.

За все своє життя Мустафа Джемілєв сім разів був позбавлений волі і загалом 15 років провів в неволі. Вперше – на півтора року в 1966 році за відмову від служби в радянській армії. На звороті отриманої повістки він тоді написав: «…відмовляюся, тому що вважаю, що в мене немає Батьківщини й мені немає чого захищати. Я не думаю, що в мене за межами Радянського Союзу є вороги».

У 1969 році став одним із засновників Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР.

Вдруге потрапив за ґрати у вересні 1969 року на трирічний термін за звинуваченням у «складанні та розповсюдженні документів, що ганьблять радянський державний і суспільний устрій». У червні 1974 року – черговий арешт на один рік нібито за звинуваченням в ухиленні від призову на військові збори, а насправді за намір у Москві передати президенту США Річарду Ніксону лист, присвячений проблемам кримських татар. За три дні до закінчення цього терміну ув’язнення проти нього порушують ще одну кримінальну справу, знову звинувативши у «складанні документів, які ганьблять радянський державний і суспільний устрій», а також у «проведенні серед в’язнів антидержавної пропаганди». У 1975 році його помістили в Омську слідчу в’язницю, в якій, протестуючи проти такого кроку влади, оголосив голодування. Воно тривало (враховуючи примусове годування через зонд) 303 дні!!!

Ця судова справа та й взагалі тема захисту прав кримськотатарського народу набула світового розголосу. На захист засудженого встала радянська та світова громадськість – генерал Петро Григоренко, «батько» водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Андрій Сахаров, лауреати Нобелівської премії Сальвадор Лурія та Георг Валд, директор міжнародного трибуналу над військовими злочинцями ім. Бертрана Расселла пуерторіканець Мартін Состра, відомі діячі «Празької весни» Антоні Лім та Іржі Пелікан, французькі правозахисники – Раймон Арон та П’єр Еммануель та багато інших. У США, Італії, Туреччині, Франції були створені комітети визволення Мустафи Джемілєва, членами яких були відомі громадські діячі, письменники, вчені тощо.

Андрій Сахаров звертався з відкритим листом до Генерального секретаря ООН Курта Вальдгайма, організації «Міжнародна амністія», лідерів мусульманських народів, міжнародної громадськості з проханням об’єднати зусилля у боротьбі «за звільнення з ув’язнення відомого діяча кримськотатарського національного руху Мустафи Джемілєва».

Разом із Петром Григоренком у листі до Президіуму XXV з’їзду  КПРС писав, що «…з точки зору правосуддя тримання вмираючого під вартою – безглуздо та нелюдяно» (на той момент пан Джемілєв голодував вже дев’ять місяців і неодноразово ходили чутки про його смерть, які владою ані підтверджувалися, ані спростовувалися – Авт.).

Релігійний письменник Анатолій Левітін-Краснов написав листа президенту Єгипту Анвару Садату, в якому закликав: «…Мустафа – віруючий мусульманин… Невже ви залишите його в біді, невже не допоможете страждаючому побратиму?! Протестуйте перед радянським урядом, допоможіть!»

І таких листів, промов було безліч! І в кожному з них – прохання сприяти у визволенні вмираючого від голоду Мустафи Джемілєва.

У квітні 1976 року Омський обласний суд засудив радянського бранця до двох з половиною років позбавлення волі. Перед відправленням у колонію йому дозволили побачитися з братом Асаном. Через подвійне скло той показав Мустафі лист від Андрія Сахарова, в якому знаменитий вчений просив припинити голодування, бо «твоя смерть тільки потішить наших ворогів». І Мустафа погодився. Причину свого кроку він сьогодні пояснює так: «…Аргументи людини, яка зробила дуже багато для мене, були переконливими, що і врятувало мені життя».

«Наскладнішим для мене випробуванням, певно, стало довге і болісне голодування в Омській тюрьмі. Чесно кажучи, я боявся, що не витримаю. І що доведеться здатися.

На цей випадок я навіть приховав лезо й тримав його весь час при собі: розраховував, що в усякому разі в мене вистачить сили перерізати собі вени. Коли при черговому шмоні лезо забрали – для мене це стало найбільшою трагедією на той момент. Неначе зачинили запасний вихід. Але нічого, обійшлося», – зізнається сьогодні Мустафа Джемілєв.

Однак на цьому запроторення на ґрати не закінчилося, бо в 1979 році на Джемілєва чекав черговий арешт із позбавленням волі на півтора із заміною на чотири роки заслання в Якутії «за злісне порушення правил адміністративного нагляду». Перебуваючи в засланні в листуванні познайомився зі своєю майбутньою дружиною Сафінар. У 1980 році вони одружилися, а згодом у пари народився син Хайсер.

У листопаді 1983 року Мустафа був знову заґратований, а в 1986 року перед закінченням терміну проти нього було порушено ще одну кримінальну справу. Вийшовши на волю, продовжив свою правозахисну діяльність. У 1989 році родині вдалося повернутися на рідну кримську землю.

У червні 1991 року на Другому Курултаї кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв був обраний очільником Меджлісу кримськотатарського народу. У 2013 році його наступником було обрано Рефата Чубарова.

Лідер кримськотатарського народу підтримав Революцію Гідності 2013-2014 рр. Зі сцени Майдану він проголосив: «Жоден диктатор, який пролив кров, не уникнув покарання. Україна не стане винятком. Вони відповідатимуть за кров кожного патріота. Я закликаю всюди створювати осередки спротиву. Я пишаюся вами, дорогі співвітчизники. Я пишаюсь, що я українець!».

Також він рішуче засудив анексію Криму Російською Федерацією у березні 2014 року. Саме тому був учасником мітингів з деескалацію ситуації на півострові, неодноразово закликав Президента України Петра Порошенка до повної блокади Кримського півострова. У вересні 2015 року він став одним із ініціаторів економічної блокади Криму з боку України.

Мустафа-ага переконаний, що вини Меджлісу в тому, що сталося в Криму немає, оскільки «кримські татари не є настільки великою силою, щоби стримати окупацію». На його переконання, діяти повинна була українська держава. «Можливо, помилкою було те, що 26 лютого, після того як нам вдалося зупинити проросійських прихильників біля стін Верховної Ради Криму, ми розійшлися. Як на мене, не треба було розходитися» – міркує Мустафа.

Але історія, як відомо, не терпить умовного способу. То ж «маємо те, що маємо».

21 січня 2016 року Київський районний суд Сімферополя заочно арештував Мустафу Джемілєва. Йому інкримінують: незаконний перетин державного кордону Росії, недбале зберігання вогнепальної зброї та незаконне придбання, передачу, збут, зберігання, перевезення або носіння зброї.

«Обвинувачення проти мене в Криму нічого спільного ні з реальністю, ні з правом не мають», – так прокоментував цю справу лідер кримськотатарського народу. Окрім цього, російська влада заборонила йому  в’їжджати на територію півострова до 19 квітня 2019 року.

Пан Джемілєв – народний депутат України  III, IV, V, VI, VII та VIII скликань, член комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (з 1998 року), голова підкомітету з питань депортованих народів, національних меншин та жертв політичних репресій (2 вересня 2003 — 15 червня 2007), голова підкомітету з питань етнополітики, прав корінних народів та національних меншин України, жертв політичних репресій (з грудня 2012 року). З 20 серпня 2014 року є уповноваженим Президента України у справах кримськотатарського народу.

Удостоєний багатьох почесних нагород. Зокрема, є кавалером ордена князя Ярослава Мудрого IV та V ступенів, ордена «За інтелектуальну відвагу» та ордена Турецької Республіки, лауреат почесних грамот Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, лауреат премії: імені Фрітьофа Нансена управління Верховного комісара ООН у справах біженців, імені Пилипа Орлика «За демократизацію українського суспільства», «Світло справедливості» та «Солідарності», володар «Хреста Солідарності Боротьби». На його честь названо декілька вулиць у різних містах Туреччини, він почесний доктор права Сельджуцького університету та Вищого технологічного інституту, почесний доктор у галузі міжнародних відносин Чанаккаленського університету імені Вісімнадцятого березня, почесний громадянин турецьких міст Кастамону та Кириккале.

У статті використані матеріали з книги «Мустафа Джемілєв. Незламний» С. Мусаєвої, А. Алієва

Автор: Олена Вовк

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.