неділя 26 травня 2019р.
Інтернет-газета Херсонської області
06.08.2014

Літо тривог, літо війни

Чуток багато, і вони нерадісні. Перспективи розмиті. Скадовчани живуть курортним сезоном і намагаються взяти з нього якнайбільше: попереду – зима. Яка зима? Цього напевне ніхто сказати не може. Хочеться бути оптимістом, без отого вічного: якось воно буде. Впадати у паніку завчасно – і гріх, і нерозважливо. Треба жити сьогодні і зараз. Цінувати те, що є. Музика до ранку вже не дратує. Це – символ миру. Отже, у нас все як завжди. Нерозхитана стабільність.

Місцева влада теж робить вигляд, ніби все як завжди. На сайтах – лише нудні повідомлення про якісь нікому не потрібні наради. Важкі для розуміння неспеціалісту тексти про фінансові справи. Така собі на височайшому рівні гра у “стабільність”. Ми радіємо навіть такій, не особливо вірячи місцевій владі. Бо досі лишається загадкою, коли вони говорили правду – коли підтримували Антимайдан і працювали на Партію регіонів, чи тепер, коли враз стали патріотами і вже точно працюють на український народ. В душу ж не залізеш. Хто зна – може, правду говорять, може, просто пливуть за течією, може, “своїх” чекають, може, дійсно патріоти української держави. Може, соромно, бо виявились боягузами і вже тепер тільки й лишається, як робити вигляд, ніби все “путьом”.

Інколи хочеться піти “повоювати” і повернутися живим і неушкодженим, з автоматом. Щоб нагадати місцевим чинушам, як вони мають працювати на благо України і людей, як повинні виконувати свої обов’язки. Поки що місцева влада нагадує престарілого падишаха із бородатого анекдота, який зі словами “Всьо, що можу”, – цілує в щічку молодих і жагучих наложниць.

Дуже цікаво розмовляти з таксистами, коли ввечері, зморена, їду додому. Ці п’ять хвилин інколи додають снаги, інколи – викликають розпач. Один обурювався п’яним сепаратистом, який хвастався своїми “подвигами”, поки доїжджав до місця тимчасового притулку. Інший болів душею за українську армію й радів миру у місті. Інший сказав, що “розуміє” Путіна. Або й взагалі: “Мінє всьо адно, в какой странє жить. Хоть в Українє, хоть в Рассіі, хоть в Башкірстанє. Ліш би дєнгі білі”. Ось такі викликають і здивування, і злість. Адже вони всі місцеві, вчилися в скадовських школах, корінні скадовчани. Коли українців убивали в Афганістані, вони лише вчилися ходити, коли вибухнув Чорнобиль, вони були занадто малі, щоб зрозуміти масштаби трагедії. Тих, хто пережив Афган і жах Чорнобильської трагедії, інакше сприймають переспективу “єднання” з братом-рашистом.

Не хочеться чомусь назад, в СРСР. Не хочу, щоб син служив десь в Чечні. Не хочеться терористичних акцій якихось головорізів, які для Росії – буденна річ. Хочеться бути українкою, а не “малороской”, “новороской”, “хохлушкой”. Хочеться жити в старій рідній коханій Україні з віковими традиціями, українською міфологією, народними піснями, вишиваними сорочками, баладами Т.Шевченка, улюбленою поезією Ліни Костенко і високою прозою Оксани Забужко, Навіть матюкливим Лесем Подерев’янським! А не в якійсь віртуальній новоросії, малоросії, хохляндії. Де – висміюється все українське, не сприймається українська мова, а отже, культура, історія, старожитності. Це для мене принципово. Настільки, що за це я готова боротися. Мене в цій ситуації тішить лише те, що багато людей думає так само, як я. Й чим більше нас, тим менше шансів у путінських людожерів.

Вікторія Сенько

Автор: Вікторія Сенько

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.