понеділок 18 грудня 2017р.
Інтернет-газета Херсонської області
04.09.2017

Людина морального абсолюту

Люди мають жити, як янголи: з любов’ю одне до одного, з почуттям,

що всi люди брати, рiвнi, чеснi, богоподiбнi, всесильнi, незламнi, кришталевi. 

Василь Стус

Життя відміряло йому 47 років земного життя і безсмертя після смерті…

Василь Стус – неординарна постать у калейдоскопі особистостей української історії. Він – геніальний поет, блискучий перекладач, високообдарований літературознавець, відомий правозахисник, лауреат Державної премії імені Т. Шевченка, Герой України. На фоні цих високих регалій надто часто забувається про найпростіше (але від того не менш важливе!) – про те, що разом із цим він – люблячий чоловік, турботливий батько, гідний син своїх батьків.

Фото 1 (2)Перебуваючи за тисячі кілометрів від рідних дружини й сина, поет нестерпно сумує, божевільно тужить за ними… він відчуває власну провину перед ними за те, що не може бути поряд. «Мені дуже шкода і дуже соромно від того, що тут мені куди легше, ніж там Вам, а Ви, певне, помилково думаєте навпаки. Мені дуже боляче і дуже добре, що там десь є Ви – безіменні майже, безмовні, ті, давні, знані з минулого, яких я любив і яких я любитиму – але невпізнанних у новому часі, у нових водах», – так писав політв’язень у листі до дружини від 23 грудня 1972 року.

У своїх посланнях із неволі Василь Стус завжди вітає найдорожчих своїх людей зі святами, ділиться власною поезією й перекладами, власними думками щодо творчості багатьох поетів і письменників… а ще виховує сина…словесно. Бо ж не маючи фізичної можливості опинитися пліч-о-пліч із найріднішими душами, залишається одне – досконало користатися словом, філігранно викристалізовувати в ньому власні думки. Що він, власне, і зробив.

Тож запрошую вас поринути в глибоко філософські і водночас такі чуттєві, емоційно оголені стежки поетового епістолярію!

  • … Пам’ятаєш, я Тобі розповідав, що є погані, злі люди, а є люди справжні, які ніколи не вмирають. Ти вже, певне, знаєш, де ті злі нелюди, а де люди гарні, справжні, чесні. Завжди прагни бути справжньою людиною. Давай зробимо так: я і далі робитиму, щоб Ти пишався своїм батьком, а Ти роби так, аби татко пишався Тобою. Звичайно, Тобі буде жити не мед — от як татові. Але ніхто не скаже, що Ти когось скривдив, комусь не допоміг у біді, когось не вирятував із нещастя. Ти мусиш бути здоровим, бо Тобі треба мати силу. Отже, гартуйся. Тобі треба буде розум, аби Ти швидше збагнув, де справжні люди, а де погані. Отже, добре вчись. А коли Ти вже тепер хочеш бути справжньою людиною, то роби все для того, аби було легше мамі, дєді, бабусі. (Із листа до сина від 15.10.1973)
  • … Я все частіше спиняюся на думці, що жити за теперішніх умов я більше не в силі. Бо дилема така: або ходити в смугастому одязі, як Валентин та інші хлопці, або вибути з цього світу. Жити ж у становищі зацькованого зайченяти, якому загрожує кожне шолудиве собача, – то роль не для мене. Як не для мене роль – писати опуси в дусі Зені. Зневажати себе, втративши почуття власної гідності, я не годен.

… Мені моторошно від того, що я не можу провести в останню путь бідну Ольгу Григорівну. Моторошно думати, що таке може статися і з моїми батьками, боронь Боже. А я тут шитиму рукавиці, бо маю покутувати чиюсь знавіснілість, напад чужого сказу. Бути річчю з державного майна — неетично.

Валю, я не збираюся жити гнівом, не хочу мстити своїм катам — хай їх судить Бог. А мої поезії скажуть самі за себе: хто був людиною, хто нелюдом. Не можу я, аби всяка потороч збиткувалася з мене.

Я ще остаточно не спинився на цій думці, але все частіше на ній застановляюся. Жити на рідній землі і не мати змоги працювати для неї — то танталові муки.

Зрозумій мене, Валю. Я обираю межи Сціллою і Харібдою, мій вибір — межи смертями. І я обиратиму за принципом гідності, за критерієм честі. Тримайся, дорога моя жалібнице! Твої сльози падають на мене і я хочу плакати теж. Але не можу. І від того мені не легше. Цілую Тебе, голубине моя! (Із листа до дружини від 26.02.1975)

  • … Було свято – 14 листопада. Я виставив на столі всі Ваші фото, заварив чаю – і на самоті справляв свято. Увечері, 15 листопада, – так само. На цей раз, правда, випив шклянку вина, перевівши годинник на київський час. А що висиджую я до 3-4 ночі, то приблизно водночас стежив і уявляв: це Дмитрик прокинувся, а його привітала мама. Це Дмитрик прийшов зі школи. Це – приїхала і мама – з роботи. А десь коло 7 вечора (у нас — 3 ночі) стали сходитися гості – і всі вітали маму і Дмитрика. (Із листа до дружини сина від 17.11.1977)
  • … Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика – поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід? Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб’ятка, ще жовтодзьобого (була хора ніжка) – годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб’я, підросло, набралося сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли дякувало – то як. Але в моїй пам’яті – поки й житиму – буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди – світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі – жити так, аби голуби сідали на плечі. (Із листа до сина від 25.04.1979)
  • … Пишу я це все для того, щоб Ти зрозумів: шкільна наука – нудна, цікава наука – в кінці подорожі, а не спочатку. Тобто: хочеш домогтися цікавого, йди дорогою, долаючи початок нудний, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. Там, у кінці подорожі, на самому краї її, наука така ж цікава, як для Тебе, сину, спорт. І – значно цікавіша. І другий висновок: нудне – тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні стало нудне, бо повторювалось не раз, отже, і занудніло. Цікаве – гаряче, свіже, нове, щойно створене, зроблене, народжене. Ще: цікаве буває одне – для споживача, друге – для учасника, творця, автора. Скажімо: грати в футбола – цікавіше, ніж дивитися гру? Як гадаєш?

… Ось так і треба жити. Отак і триматися, виборюючи самого себе з лінощів, бездіяльності, безінтересу і т.д. Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивувати ніяк: хто вчить жити? Люди, народившись, вважають, що жити вони вміють. Для багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – давай купимо те чи те. Оце – і все життя: заслонити свою порожнечу громаддям машин, телевізорів і т. д. Але – це смішне вміння, це наївна спроба втекти од життя на луки задоволення. Життя не є насолода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому насущникові – міра життя. (Із листа до дружини й сина від 01.06.1981)

  • … Цікаво, як Ти сприйняв свою поразку на іспитах. Поразка – це не тільки біда. Це ще й благо, добро. Вся суть у тому, як сам поставишся до неї. З мого погляду: технікум та ще й такий – то не велике щастя. Але: освіченому треба бути. Освіта – це вид гігієни. Письмо з помилками – то як невмиті руки чи зуби. Поразка мусить стимулювати на чергову перемогу – це логіка сильних (а Ти – мужчина!). У поразці попускають руки – лише слабкі. Освіта потрібна людині не для іспиту і вступу до технікуму, а для неї самої. Ти повинен бути освіченою людиною. Бо теперішня людина – тільки освічена. Людина – це обов’язок, а не титул (народився – і вже людина). Людина – твориться, самонароджується. Власне, хто Ти є покищо? Кавалок глини сирової, пластичної. Бери цей кавалок у обидві жмені і мни – доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем’яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Ти є сам. Ти є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час – Творися ж! (Із листа до дружини й сина від 14.09.1981)
  • … Коли в Тебе буде чисте, безгрішне серце, тоді Тобі легко житиметься в світі – де б Ти не був і які б лиха не зазнавав. Бо будеш, як світлий вогник, чистий промінь, до якого все тягнеться з найчистішими поривами. Бо будеш сам прекрасною людиною – такою, як Твоя мама, як бабуся Їлинка. Не гріши, сину. Це перше правило. І, може, єдине. Ні перед ким – ні перед людьми (байдуже – добрими чи злими), ні перед деревом, ні перед птахою. І тоді будеш, як Бог. А все те – хто Ти, що Ти сам, а все те – ким би стати? – однаково: філософом чи й до отари пастирем. Байдуже, ким Ти будеш, тобто, з якої чесної праці їстимеш свій хліб щоденний. Бо, маючи ясну безгрішну душу, будеш, як Бог. Тобто, таким, яким Тебе, людину, задумала природа. Обіймаю, друже мій, синку мій. Вірю, що Ти збережеш на ціле життя цнотливу душу. Шкода, що ми не разом. Було б легше все і простіше. А так – коли Тобі тяжко з чимось буває – радься з мамою. Я цілком покладаюся на її добру раду. Щасти ж Вам! (Із листа до сина від 10.10.1982)
  • … Щедре серце – дається любов’ю. Великою любов’ю, більшою за Тебе. У Твої літа найголовніше, може, вчитися любити. Вміти любити — то велике вміння. Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи — коли буде) – намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її – небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу – кращати, а не гіршати. Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш – то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю. Не знай поганих дівчат – хай вони для Тебе просто не існують (я, скажімо, в свої 46 років просто не вірю, що бувають жінки, які лаються, обманюють, продаються і т.д. і т.п.). У мене, слава Богу, такого досвіду не було. І тішу себе тим, що знайомі дівчата моєї молодості ставали кращі коло мене (а я – коло них).

Так було і з мамою-Валею – найкращою, найлюдянішою, найцнотливішою моєю дівчиною: я став кращий од неї, вон – од мене. Я дякую Долі, що Валя – моя дружина, мама мого сина (у мене прекрасна мама — бабуся Їлинка, у мене прекрасна дружина, так схожа – у моїх очах – до моєї мами). (Із листа до сина від 03.10.1983)

  • … Мені подобаються люди, що, як кажуть, «пруть буром», тобто, мають свій норов. Ці люди – нещасливі в житті, зазнають усіляких страждань (щасливі – здебільшого безхребетні, ті, що, як покірне телятко, дві матки ссуть). У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве (точніше: вони воліють цікавого щастя, але здобувають украй нецікаве).

… Коли Ти матимеш свій характер – щоб був по Тобі і щоб був міцний, то буде найважливіше – за всякі там університети. Бо характер – це фундамент для майбутньої будівлі. Коли він міцний, то на ньому можна зводити хмарочоси, він витримає будь-яке навантаження. Людський характер, правда, на відміну од будівлі, виробляється чи не на все життя. Кожен великий іспит життьовий показує, чого вартий підмурок. Він може зруйнуватися – коли слабкий (орли стають свиньми), може підруйнуватися, а може не тільки витримати все, а ще й зміцніти. Як на мене, люди зі своїм характером без вищої освіти кращі за людей із ромбом, але без характеру. Скільки йолопів я знав – навіть із вченими ступенями, скількох горе-письменників, чиїх творів й кури не хочуть грабати, не те –  люди читати. Буває часто: людина знає бозна-скільки, але розмовляти з нею вкрай нудно, бо вона нічого не тямить розповісти цікаво: в неї нема свого стержня, хребта, до якого кріпиться вся кісткова система. Тобто, така людина не має самої себе (все інше – телевізор, машину, дачу, штани, професію – має!). Це гарба сіна, сяк-так наваленого на купу, під якою пищить, як руда миша, квола натурочка маминого мазунчика – хай навіть і з сивим волоссям на голові. Це – вкрай безнадійний варіант людського існування, бо тут уже ніхто не порятує – коли немає самого себе. А коли людина має себе, свій хребет, свій центр, свою основу, свою гравітацію, сказати б, тоді все падає на свої місця – і людина схожа на Ейфелеву чи Останкінську башту, а не на гарбу сіна. Хочу, щоб Ти був схожий на башту, а не на гарбу сіна. (Із листа до дружини й сина від 15.01.1984)

Василь Стус – людина, якій не потрібен п’єдестал, аби звернути на себе увагу. Бо ж його безкомпромісний словесний баритон звучить могутньо з будь-якої земної точки…та й навіть з будь-якого джерела: чи то зі звичного  поетичного, чи то із епістолярного – звичайного листа до рідних.

P.S. Вірш «Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча» поет надіслав дружині у листі від 03.1973, обрамивши такими словами: «…А це, Валю, було після полохкого сну – як багаття на вітрі – коли мені чулося, що Ти наближаєшся, марудиш і проминаєш. Я чекав Тебе цілий день, але марно».

У 2015 році творча команда «Contrabas video production» спільно з майстернею «Перспектива» та Київським національним університетом театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого зняли чудовий короткометражний фільм за його мотивами.

 

 

 

 

 

 

Автор: Олена Вовк

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.