середа 23 жовтня 2019р.
Інтернет-газета Херсонської області
27.05.2014

Люстрація зробить нас законослухняними

Раніше я була проти люстрації. Це було до Євромайдану, окупації Криму і  зради міліціонерів та чиновників в Одесі, Донецькій та Луганській областях.

Народ довів, що, власне, може прогодувати армію, скинувшись по 5 гривень, принісши сало і закатку, купивши рації, візири, бронежилети, намети, матраси, ковдри, одяг, навіть шкарпетки і  труси із майками, даруйте за такі подробиці.

Генерали будували хатинки, пустили армію з молотка, а народ її відродив. Знайшлися добровольці, які, можливо, й не живуть у достатку, але цінують Україну понад усе.

Замість  міліції створено громадські формування народної самооборони, яким часом довіряють більше, ніж тим, кого народ утримує на свої податки.

Коли розповідють про те, як десь на кордоні нібито  з боями пробився в Україну якийсь сепаратист, а насправді ж слідів бою не видно, відчуваєш, як від безсилля стискається серце. 30 срібняків обросли відсотками з часів Христа, але ж скільки Іуд!

І хоч комусь  провину хочеться перекласти на Майдан, мовляв, стерпіли б якийсь рік, і нічого такого не було, думаючі люди розуміють: ні, все почалось набагато раніше. Можна сказати, від Харківських угод. Ось тоді в горах пролунав грім. І – пішла снігова лавина. Доки вона  котилася донизу, Партія Регіонів розводила країну, “как котят”, з різних приводів. Гідність і законність топталися. Вакханалія свавілля і беззаконня розійшлися, як п’яний у танці.

Люди терпіли, терпіли, поки сніжна лавина не зійшла до підніжжя гори, підминаючи все і вся під себе. Точка кипіння – 30 листопада 2013 року.

Це був початок кінця. Хоч, повторюсь, відлік кінця почався набагато раніше.

Який дивовижний світ. Дивлюсь у вікно. Діти грають у футбол. Це здається таким же надзвичайним, як політ людини у космос. Тому що коли скадовські діти грають у футбол, а не сидять, боронь  Боже, в льосі, як діти у Слов’янську,  – це, насправді, найбільше щастя.  Нехай наші діти завжди грають у футбол, коли їм заманеться.

Осягнувши все це, обміркувавши, переживши, наковтшись валер’янки, втягнувшись і змирившись із словом війна, яке ніяк не асоціюється із 21 століттям, розумієш, що насправді все залежить від кожної людини. Від кожної маленької перемоги. Від кожної маленької зради. Навіть напівзради. Кожної непоступливості нахабному чиновнику, хабарнику.

Місто Скадовськ і район завмер. Відчув волю, не може позбутися напруження. Воля, бо люди зняли із себе  біло-синє ярмо. Напруження, бо коли в країні війна і чузоземні війська демонстративно дефілюють вздовж українських кордонів, проривають кордон, знаєте, не розслабишся.

Обрали Президента України. І особисто я – чекаю. Її, голубоньки, люстрації. Тому що вона конче потрібна. Бонарешті зрозуміла, що керівники, які бояться  “понятій” більше , ніж закону, якими б талановити не  були, насправді не мають права представляти у владі народ. Нехай працюють рядовими співробітниками. Бо рішення приймати  не здатні. Не здатні очолити. Лише бути сумлінними виконавцями.

Потрібно думати, як би це пафосно не звучало, спочатку про державу і про народ. Якщо своя сорочка ближче до тіла – вибачайте, трусіться десь у куточку над своїм бездарним життям. Поступіться відважним і непродажним. Революція гідності того вимагає. І її Небесна сотня.

Автор: Вікторія Сенько

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.