четвер 22 жовтня 2020р.
Інтернет-газета Херсонської області
02.02.2020

Медична реформа “в дії”, або Ви серйозно?

Дала собі слово: жодних емоцій, лише факти. Минув час, а емоції не забуваються.

Про що ти? – запитаєте. Та про медичну реформу. Ту, що “в дії”.

Це сталося не вчора, у січні. Мене виписали з лікарні. Що роблять хворі, що одужали і повернулися додому? Позбуваються лікарняного запаху і намагаються якнайшвидше зажити звичайним життям. Я не виняток. Закинувши одяг до пральної машини, заходилася варити борщ – про який мріяла, без перебільшення, мабуть, з третього дня лікування. Лікарняна їжа – окрема тема, іншим разом. Але борщу із пів курки, густого (ложка стоїть), наваристого, з жовтими кружальцями жиру на поверхні, майже дієтичного, скуштувати не довелося. Причина – ускладнення після приймання антибіотиків.

Зрозумівши, що мені потрібна медична допомога, і негайно, я написала у “вайбері” своєму керівникові, що знову йду лікуватися.

О восьмій … січня 2020 року вже стояла під кабінетом сімейного лікаря. Зайнявши “живу” чергу, терпляче чекаю. Аж ось через півгодини виходить і медсестра і каже, мовляв, так і так, але прийом за попереднім записом. Проклинаючи себе: “От ідіотка, чому відразу не взяти талончика”, – я почимчикувала до реєстратури Скадовської поліклініки.

-До сімейного лікаря, – сказала я, коли підійшла черга.

-На сьогодні запису немає.

Такого я не чекала і розгубилася.

-А якщо дуже треба?

-Можете записатися до іншого терапевта, але він вас не прийме.

-Чому?

-Бо у вас із ним не підписана декларація. Йдіть до головного лікаря.

Що тут скажеш? Навіщо мені головний лікар? Мені потрібний звичайний і якнайшвидше. Не пішла, бо потрібно було щось пояснювати, доводити, а говорити я не могла взагалі. Хіба що мовою трирічної дитини.

Тому пішла назад, до свого сімейного лікаря. Обминувши чергу, вирішила поспілкуватися напряму.

У кабінеті лікаря мені сказали, що приймуть, якщо до того не скінчиться час прийому. Зітхнувши, повернулася назад, до черги. Посиділа ще з півгодини. А хворі прибували і прибували. Вони заходили й запитували: “Який час уже пішов?” Повідомляли, на який час прийшли і лишалися. Я ж відчувала себе самозванкою і розуміла з кожним новим пацієнтом, що мої шанси потрапити до лікаря тануть. Але, по-перше, мені була потрібна медична допомога, по-друге, я прийшла до лікаря в робочий час і завтра мені доведеться пояснювати адміністрації, з якого дива я прогуляла день і не принесла жодного документа, що підтверджував би мою непрацездатність!

Поміркувавши отак, я знову пішла до реєстратури, щоб записатися до вузького спеціаліста, на консультацію до якого, знала, сімейний лікар мене все одно направить. Цього разу мені пощастило. Затиснувши в долоні клаптик паперу (Ура, я не самозванка!), знову повернулася до сімейного лікаря. А люди йшли! 10.30. 10.45, 11. 00, 11.30. Зрозумівши, що шансів у мене мало, я зателефонувала директорові. Пообіцяла, що в крайньому випадку напишу заяву за власний рахунок, тому що навряд чи потраплю до лікаря й отримаю звільнення від роботи.

І раптом мене осінило: потрібно, поки не пізно, взяти талончика хоч на завтра. Моя хвороба нікуди не йшла і йти без кваліфікованого лікування не збиралася. Тому я втретє зайняла чергу до реєстратури. Можливо, хтось скаже, що треба бути розторопнішою і про це можна було подумати відразу. Добре бути розумним, коли здоровий. У хворих своя логіка. Затуманена і нелогічна.

Отож я втретє стою в черзі і чую, що я не одна така. Переді мною п’ять хворих. Один із них – до сімейного лікаря. Щоб сьогодні. “А нема!” Ще троє – до вузького спеціаліста, талончик до якого я встигла вихопити. Цим трьом не пощастило, вони відійшли від віконця ні з чим.

-До сімейного лікаря, на завтра.

-А нема.

-Мені потрібно! Що робити?

Йдіть до головного лікаря.

Якщо головний лікар знає, що робити в такій ситуації, чому про це не знають підлеглі?

Робота працівниці у віконечці реєстратури зводилася до того, щоб хворих послати. Якнайдалі. Тим, хто прорвався – просто пощастило.

Добре бути монополістом.

До головного лікаря йти не хотілося. Хотілося в ліжко, тиші й темряви і кваліфікованої медичної допомоги. За це потрібно було ще поборотися. Зітхнувши (вкотре), добре, що працює ліфт, я пішла в чергу до вузького спеціаліста. Там також черга, а час прийому – всього година. Встигну? Ні? З цими думками я підперла стіну й без надії (Contra spem spero!) стала чекати.

Десь хвилин через п’ять вийшов юнак і роздратовано запитав:

-Є хто з талонами? Заходьте! Бо без талонів приймати не хочуть!

Ось тепер з почуттям переможця, лишивши усіх безталонних хворих у коридорі, я зайшла до лікаря. Минуло з часу Z чотири години.

Після огляду мені розписали лікування й направили на консультацію до ще вужчого спеціаліста. У цього найвужчого спеціаліста пояснили детально, що робить із організмом антибіотик, скільки часу триватиме моя хвороба і надали першу допомогу. Навіть важко уявити, якою я була вдячною! Мені полегшало хвилин на п’ять, але ці хвилини допомогли зрозуміти, що світло в кінці тунелю є!

Але ні вузький, ні дуже вузький спеціаліст, визнаючи, що в такому стані я не можу працювати, лікарняного листа мені не видали. Утім, їхні записи убезпечили мене від звільнення за прогул.

Мені хотілося запитати: “Що за фігня, малята? Ви знущаєтеся?”

Але ж я вчителька, і тому знайшла більш літературні слова.

Знаєте, як мені пояснили те, що зі мною відбувалося в стінах поліклініки? Реалізацією ІІ етапу медичної реформи. Пам’ятаєте Шпака із славнозвісного фільму, який сказав: “Це лайливе слово. Прошу його до мене не застосовувати”. Хочу сказати те саме. Навіть більше. Якщо суть реформи полягає в тому, щоб у разі потреби хворий не потрапив до лікаря – прошу таку реформу не застосовувати. Не лише до мене. До будь-кого.

Я ще зрозумію, якщо під реєстратурою стоїть працівник (ця) лікувального закладу й веде статистику, скільки хворих не потрапило на прийом. Але такого працівника (ці) я не помітила. Як і не зрозуміла, що робити, якщо несподівана хвороба змусила шукати порятунок у лікарів. Їхати до Херсона? До Києва? Їхати до бабусі-знахарки в далеке село?

Вузький спеціаліст зустрів мене словами “Наступного разу без направлення сімейного лікаря приймати не буду”.

Ви ж розумієте, що заручниками реформи (якщо це дійсно реформа, а не знущання над людьми) стають звичайні українці, яким не пощастило захворіти. Працевлаштовані правдами і неправдами ще проб’ються до лікаря (не хочу, мушу). А пенсіонери й безробітні? Їм лікарняний не потрібен. А допомога – так. Що їм робити?

Хочу сказати, що сімейний лікар мене прийняв і того ж дня таки видав листок непрацездатності. Але яких зусиль це мені коштувало!

Після цієї ситуації я цікавилася в скадовчан, чи відвідували вони поліклініку нещодавно? Знаєте, моя ситуація – не виняток. Виявляється, записатися до будь-якого сімейного лікаря – ще та проблема.
Отакої! До мрії українців побувати в Єгипті, купити автомобіль-скриню, жити в Києві чи працювати в Польщі додалася ще одна: потрапити на прийом до сімейного лікаря.

Тричі я сиділа в черзі до сімейного лікаря. Знаєте, скажу чесно, треба дуже любити свою роботу. Хворі йдуть чередою. Один з чоловіків у черзі почав хаотично знімати верхній одяг, послабив верхній ґудзик на сорочці, відтак звернувся до присутніх:

-Вибачте, можна я піду зараз? Щось мені недобре.

Звичайно, його пропустили. Він пробув у кабінеті дуже довго, і час поламався. Тих, хто записаний на прийом, прийняли. Інших (поза чергою) попередили, що не встигнуть.

А тепер уявіть, як рідною поліклінікою блукає поверхами із температурою та кашлем хворий, який нещодавно повернувся з Китаю…

Автор: Вікторія Сенько

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.