субота 6 березня 2021р.
Інтернет-газета Херсонської області
06.11.2014

Микола Литвиненко став волонтером, бо інакше не може

Скадовчанин Микола Литвиненко, 53 роки, стверджує, що схожий на вірменина, став майданівцем у 2004 році. З того часу своїм ідеям не зраджував. Посад не вимагав. Працює будівельником. Дяк Пресвітерської християнської церкви. Капелан (тобто військовий священик – прим. авт.). Голова районного осередку партії Фронт змін. Євромайданівець і волонтер від суспільної організації “Мир дому”.
Наша розмова не тече монотонно, а перескакує з теми Майдану до теми АТО.
Я намагаюся ставити запитання у чіткій послідовності. Спочатку – про Майдан. Адже Микола кілька разів їздив до Києва. Із ноткою досади каже:

– Не знаю, пощастило, ні, але коли я був на Майдані, нічого екстраординарного не трапилося. Ходив чергувати під Адміністрацію президента, виконував інші завдання. На Майдані тоді мільйони людей були – уявляєш міць?
Щойно там якась заворушка, відразу ж збирався в дорогу. Приїду – все вже затихло. Побуду кілька днів – і додому. Знову щось бабахнуло – зриваюся і їду. До речі, – без паузи він переходить до теми війни, Правий сектор на Донбасі в найгарячіших точках. Де найбільша небезпека. І чоловіки різні. За віком – від молодих до статечних батьків багатодітних родин, що мають онуків. Мене один на блок-посту перевіряв. Каже: “Зачекайте”. Дістав окуляри десь із внутрішньої кишені, непоспіхом на носа почепив. “О!, – каже, – зовсім інша справа”. Прочитав, віддав документи, побажав щасливої дороги.

– Там, де ви їздили, було безпечно?

– На війні поняття безпеки не існує. Під час поїздки минулого тижня я лишив автомобіль під населеним пунктом (ми, як правило, їздимо кількома автівками), щоб бензин не палити, а сам поїхав уперед розвідати дорогу. Зупинився на блок-посту. Військові, коли почули, де лишився той автомобіль, наказали негайно звідти тікати. Та територія прострілювалася і наші захисники там їздили лише на броні. Ось така безпека.

– Як ви вирішили стати волонтером?

– Якось випадково зустрівся із лікаркою нашої поліклініки. Вона розповіла про сина, якого відправили в АТО. Командир взводу розвідки. Я поговорив із доктором і зрозумів: треба хлопцям допомагати. Подзвонив голові Радгоспненської сільської ради Василю Козаку. Розповів про ситуацію. Вася відразу загорівся: “Їдемо”. Наступного дня вирушили в путь. 25 аеромобільна бригада тоді стояла в Дебальцево. Ми зібрали теплі речі, продукти харчування. Влаштували нашим воїнам маленьке свято: повезли яблук, винограду, слив, груш. Абрикосове варення. Персиковий компот. Напекли 600 пиріжків. Пішли “на ура” – розмели за хвилину. За варення особливо подякували: таке, як варить мама. Возили від двох тонн харчів до п’яти. Двома-трьома автомобілями.

Коли були там, стикнулися із такою ситуацією: наші хлопці ділилися їжею із місцевими. Тим теж їсти нічого. Просили наших солдат цукру насипати в граньоний стакан. Особливо було жаль дітей. Вони у прямому розумінні раді шматку хліба. Для них галетне печиво – як для наших дітей найкрутіші торти. Подивився на те, серце защеміло. Приїхав додому, зайшов у благодійну організацію “Разом”. Наташа Зикова дуже швидко спрацювала. Були задіяні всі міські школи. Зібрали 5 тон продуктів харчування. Я був цього разу провідником. Дуже допомогла мережа магазинів “Джем”. Вони не тільки завантажили продуктами харчування автомобіль, а й один із власників Юрій Палюх сів за кермо власного авто і поїхав з нами. Тоді з нами їхали ще Серьога Найденко, Діма Вепрійчук і Влад Мартинов. Доставили цільовий вантаж дітям Дебальцево. Є фотозвіт про розподіл гуманітарки. Прислали звідти.

Після того двічі побував в Єлизаветівці. Працювали, як “Нова пошта”. Ми подумали: якщо возимо продукти харчування, то чому б не брати від рідних посилки? До одних заїхали, завантажилися. Приїхали, віддали. Інші теж дивляться: а де їхні передачі? Недобре вийшло. Хлопці нудяться. Сумують. Подивився у їхні обличчя розчаровані… Того ж тижня повіз іншим посилки з дому. Зраділи! Нещодавно передали посилку хлопцеві, родом з Брилівки. Але веземо для всіх.

– Ви спілкувалися із воїнами. Який у них настрій? Всі готові воювати? Всі за Україну?

– Багато осмислено пішли на війну. “Будемо стояти”, – казали нам. Найстрашніший епізод з почутого – коли бойовики наступали, прикриваючись місцевим населенням. Варіант, як казав Путін. Самозванці вимагали, щоб наші військові вийшли із населеного пункту, склавши зброю. Командир батальйона домовився, що вони вийдуть зі зброєю – у цивільних не будеш стріляти. Це ж наші люди, громадяни України.

Люди дійсно різні в АТО. Розмовляєш, а солдат у мирному житті був юристом. І не простий, мав свою фірму, юридичну практику. Інший – майор міліції. Довго просився в зону АТО, не брали. Звільнився із УВМС, добровольцем пішов воювати. Є такі, що всім незадоволені, бубнять. Я вважаю так: коли йде війна, не говори бридких речей про уряд, а роби те, що можеш, кожен на своєму місці. Багато енергії йде на розмови.

Чому люди добровольцями йдуть на війну? Чому інші їздять волонтерами туди? Скажу так: бо інакше не можуть. Цікава річ: якщо ти вже хоч раз там побував, повернешся і вдруге, і в третє. Чіпляє.

– От взяли й поїхали. Треба знати куди їхати, до кого. Ви знали дорогу?

– Першого разу дорогу запитували аж через Київ. Вийшли на знамениту волонтерку. Вона каже: ви не доїдете, там небезпечно і все таке. Ми доїхали і все віддали нашим хлопцям. Після першого разу вже дороги ні в кого не запитуємо. Їздимо регулярно. Двічі на тиждень. Коли і куди – нікому не кажемо. Щоб розмови не перехопили.

– Які настрої в населення на визволених територіях?

– Різні. Декого підвозили, дякували українським військам. В одному населеному пункті – Дружковці – демонстративно включили для нас якусь пісню ДНР.

– Під обстріл потрапляли?

– Були там – пострілювали, щось бахкало. Не по нас.

Автор: Вікторія Сенько

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.