субота 6 березня 2021р.
Інтернет-газета Херсонської області
23.08.2015

Патріотка з Горлівки: “За місцевою гопотою стояли російські військові”

Дмитренко Олена Вікторівна родом з Іловайська. Але доля привела її до Горлівки, де вона, фахівець з двома вищими освітами, історика і музикознавця, протягом 14 років викладала в Горлівському технікумі соціологію, політологію та право. У 2014 році закінчувала Харківську аспірантуру і писала дисертацію з історії рідного технікуму, що підпорядковувався Донецькому національному університету. Їй не вистачило якихось шість місяців. Тому що у її долю, як і в долю всіх українців, втрутились амбіції політиків із сусідньої держави, Російської Федерації.

Горлівчанка більше року живе в Скадовську. Вона погодилась розповісти напередодні 24 річниці Незалежності нашої держави, які події відбулися в її рідному місті, і чому вона та тисячі її земляків стали біженцями в рідній країні. Чому  пролилася кров патріотів, чому, зрештою, донецькі здалися на милість ворогу?

dmytrenko

 

У Горлівці підтримували Євромайдан? – запитую в Олени Вікторівни. Ми сидимо на набережній, неподалік готелю “Амалія”. Поряд проходить фестиваль “Таврійські зустрічі”. Дзвінкі переливи бандури вплітаються у нашу розмову, як бісерові намистинки у вишивку і повертають до миру, тиші і спокою. Через те розповідь пані Дмитренко здається нереальною в своїй жорстокості, ніби вона розповідає поганий сон. Але ж це – наша гірка дійсність.

– Ні. Євромайдан не підтримували. Та я відчувала, що зміни відбудуться, бо Янукович – президент з низьким рівнем інтелекту. Мені здавалося, що відбудеться більш жорстка зачистка Майдану, з тисячами жертв. Однак вийшло те, про що ви  знаєте. Коли почався безлад в Криму, я відразу зрозуміла, що Горлівку чекає та ж участь. Так і сталося. Через кілька тижнів захопили відділення міліції та  УБОЗу. Штурмувала їх місцева гопота. Але за ними стояли військові з новітньою зброєю на чолі з Бєзлєром (Бєсом). Лише два міліціонери – Андрій Крищенко та Герман Притула – начальник Горлівського УМВС та його заступник, не здавалися. Їх за це жорстоко побили. Можна сказати, їх врятували лікарі “швидкої”, які приїхали на виклик і вивезли скривавлених чоловіків до лікарні. Звідти їх, поки вороги не отямилися, таємно вивезли наші патріоти в інше місце.

– Як поставилося місцеве населення до захоплення приміщень держустанов?

– 80 відсотків населення мріяли про Росію. Вони думали, що все відбудеться швидко, як в Криму, і вони незабаром отримають російські паспорти. Але Путін не приєднав ці частини України до Росії, і не збирається. Ось як вони прорахувалися. А в ті дні місто вкрилося російськими триколорами і ДНРівського полотнищами. Ми дізналися, що Володимир Рибак, місцевий депутат-опозиціонер, намагався зняти прапор так званої ДНР. Через кілька днів його знайшли на березі річки мертвим.

Ми учотирьох (друзі-патріоти) пішли на його похорон. І вже там було повно російського телебачення. Ми тоді попросили у загиблого пробачення: “Пробач, що ми тебе не вберегли”. На похорон якось пробрався і Андрій Крищенко. Побої ще не зійшли з його обличчя, але він тримався і дуже ризикував. (Ризикували всі, хто прийшов провести Володимира в останню путь). Я підійшла до Андрія, підбадьорила, подякувала за мужність і непохитність.

Ви ж іще жили трохи “під ДНР”? Як воно, з проукраїнськими поглядами? У вас були однодумці?

– Мої колеги по технікуму вітали переворот. Мріяли про російські зарплати. Думали не головою, а шлунком. Ну й, отримали у кінцевому рахунку. Тепер кажуть: якби ж ми знали…  Підтримували гопоту й місцеві бізнесмени. Багато хто возив їм харчі, цигарки. А потім почалося віджимання бізнесу у місцевих. Спочатку в добротних будинках на три поверхи влаштовували штаби ДНР, господарів викидали з їхніх домівок.  У місті оголосили про комендантську годину – з п’ятої вечора до шостої ранку. Прийшла військова диктатура. Життя перестало щось важити і коштувати. В цей час почали палити автомобілі.

– Навіщо?

– Автомобілі підприємців, які не хотіли розлучатися із бізнесом. Тих, хто не йшов на поступки, саджали до підвалів. Щоб  врятувати життя, віддавали все. Коли зійшов сніг, виявилось, що у посадках, на березі річки багато трупів замордованих бізнесменів. Й у покинутих шахтах – також.

Якось я стояла разом з іншими горлівчанами на автобусній зупинці. Раптом повз нас пробігли двоє парубків. Вони бігли, петляючи, мов зайці. За ними гналися двоє вгодованих денеерівців і стріляли. Я почула, як повз мене просвистіли кулі. На щастя, представники нових порядків були дуже товстими, тому  відставали і не змогли дігнати прудкіших і худих юнаків. Вже вдома, прийшовши до тями, мене почало трясти: адже мене могли вбити!

– У вас була потреба виходити з дому?

– Так.  Я працювала. Нас змушували. До технікуму бігала, як заєць. Чекала, що Україна відреагує на наше становище, прийде визволяти. Думала: чому не вводять військовий стан? Коли ж стала свідком збройних розбірок посеред вулиці, зрозуміла, треба їхати звідси. До того ж мої проукраїнські погляди були відомі багатьом, а бути українкою в Горлівці ставало небезпечніше з кожним днем. Міг хтось і донести. Якось я не втрималася і зірвала російський прапор. Це був порух душі. Між будинками я побачила на міцному древку триколор. Не змогла пройти повз і вирішила його зірвати. Спробувала зламати держално –  не піддається! Тоді вхопилася обома руками за тканину, та не рвалася, міцна! Мене могли бачити з усіх вікон багатоповерхівок. Поряд – база денеерівців. Але я тоді про це не думала. Якось я все-таки зірвала прапор. Принесла додому.  Разом із друзями ми його спалили, а рештки чоловіки прибили високо на дереві. Нехай вороги знають, що не всі їм радіють. Потім той прапор не могли зняти – всі денеерівці на диво виявилися товстунами і не могли залізти на дерево. Нарешті якось та зняли. Я на цьому не заспокоїлася. Не могла. Написала листівку, надрукувала її на принтері і разом з друзями порозкидала її, де змогла. Потім у технікумі чула, як між собою педагоги обговорювали зміст написаного: “Чому ми повинні чинити опір? Що нам дала Україна? В Росії нам підвищать зарплати”.

Я розуміла, що потрібно вириватися з міста. Взяла трохи грошей і поїхала до Скадовська спочатку сама. Потім приїхали чоловік з донькою. Машину вдалося врятувати, її забрати не встигли. Привезли трохи одягу, речей. Нам пощастило, бо саме в пансіонаті “Южний” розміщували біженців на півтора місяці. Потім ще два тижні жили в “Ірбисі”. Це нас дуже підтримало. В Інтернеті знайшла оголошення про те, що продається двоповерховий гараж за   3 000 ам. дол. У нас стільки не було. Сторгувалися за 2200. Облаштували його. Влітку там чудово, але для зими він непридатний. Шукаю недорогу квартиру на зимові місяці, до травня. Знайшла відразу дві роботи. Мене прийняли, хоч трудова книжка лишилась у Горлівці.  Донька вступила до Київського інституту. Влаштувалися.

– Звістки з малої батьківщини маєте?

– Я їздила тричі в окуповану Горлівку. Потрібно було забрати речі. Викликали в технікум – виконала наказ міністра освіти України. Думала, технікум виїде, адже Донецький університет евакуювався. Але наші педагоги вирішили лишитися. Мене колеги не зрозуміли: тут ти працювала в технікумі, а в Україні працюєш у звичайній школі, це ж пониження в кар’єрі. Але я українка, і хочу жити в Україні. Та і їхні сподівання не справдилися. З кожним днем життя там гіршає. Мої батьки виїхали звідти, в чому стояли – аби тільки лишитися живими. місто вражає великою кількістю бродячих породистів собак, до того ж, голодних. Скрізь руїни. Боляче на це дивитися. Під час моєї поїздки туди найдужче налякалася під час зупинки на ДНРівському блокпосту. Ми проїхали український блокпост із військовими, а потім – їхній. До салону увійшов хлопчина років 14 із автоматом. Я його сприйняла як мавпу із гранатою. До того ж він якось цікаво висловився: “Покажіть ваші бумажки”. Хто дав дитині автомат? Чи таке можливе? Що в його підлітковій голові діється? Тоді в автобусі усі ми були смертниками і залежали від сваволі неврівноваженої дитини. Ми навіть дихати боялися: а що, як  пошле чергу з автомата? Страшно.

– Скадовськ вам подобається? Ви часто зустрічаєте однодумців?

– Скажемо так. У нас співвідношення патріотів і прихильників Росії 20 на 80. А у вас, хочеться вірити, десь 50 на 50.

– Можливо, події на Донбасі та в Луганській області все-таки вплинуть на прихильників “руського міра”?

– Не впевнена. Я спілкувалася із вашими проросійськими земляками. Вони говорять штампами російського телебачення і не хочуть чи не вміють аналізувати те, що відбувається. Всередині моєї родини теж стався розкол. Мій брат, дядько з родиною  виїхали з Горлівки до Криму. Самі розірвали зі мною стосунки, бо я підтримую Україну. Мені є чим пишатися. Я не зрадила Вітчизну, зірвала разом з друзями кілька прапорів окупантів.

Люди, які підтримують Росію, не знають історії рідної країни. 140 років у нас існувала Гетьманщина. Сто сорок! І у нас не було ні кріпацтва, ні жахливих податків, як в Росії. Все з’явилося після того, як імперія  накинула оком на Україну.

– Ваша доля зробила крутий віраж.

– Так. Довелося лишити аспірантуру. Моя тема виявилась не на часі. Потрібно все починати спочатку.

 

Автор: Вікторія Сенько