понеділок 18 грудня 2017р.
Інтернет-газета Херсонської області
26.08.2017

Печальні очі в сміхотворця

Нема стiльки шкiдникiв серед тварин, як є їх серед нас, серед людей!

 Ми – самi собi шкiдники!

Остап Вишня

Життя підносить усім нам багато сюрпризів: іноді приємних, а, часом, і не дуже. Вміння зберігати за будь-яких обставин оптимізм, а на додачу й щедро ділитися ним із народом, – безцінне.  А він був саме такий. Він – той, кого по праву називають королем українського гумору. Він – Павло Губенко. Він – Остап Вишня.

Павло Михайлович Губенко народився 13 листопада 1889 року в м. Груні, що на Полтавщині (нині Сумщина), у багатодітній (17 дітей!) родині. Після здобуття початкової освіти, вступив до Київської військово-фельдшерської школи. Працював фельдшером, однак лікарська справа була йому не до душі.

Наприкінці 1917 року влаштувався діловодом у Санітарну Управу Міністерства шляхів УНР. У цьому держоргані доля звела його із відомим на той час українським письменником Модестом Левицьким. Саме про нього Павло Михайлович пізніше напише так: «Вплив він на мене зробив великий, слово «народ» він вимовляв, як щось «святе та найдорожче». Народ – усе. І для мене пішло – «народ» усе. Модест Левицький, між іншим, перший звернув увагу на мій «стиль» у письмі і сказав, що з мене міг би бути письменник».

Невдовзі, «побачивши та зрозумівши увесь цинізм «народних обранців», покинув державну службу і вирішив спробувати свої сили в журналістиці. Писав статті та друкувався в есерівських (скорочено від Українська партія соціалістів-революціонерів – Авт.)  газетах. Деякі дописи навіть містили критику тодішнього керівництва держави. До слова, саме Павлу Губенку приписують авторство виразу «під вагоном територія – у вагоні Директорія».

«В революцію я вступив, як людина політично абсолютно несвідома і неосвічена. Чутки, тільки й того, що знав, що єсть партії есери, кадети, більшовики. Самі елементарні відомості. Починається національний рух. Я ж українець? Українець. І пішло» – так згадував про той період свого життя майбутній український письменник.

Його «контрреволюційна» діяльність, однак, не була непоміченою – у 1920 році колишній чиновник-петлюрівець, есер Губенко був арештований ВНК та засуджений до трьох років. Покарання не відбував – його звільненню посприяли «добрі» та впливові люди. У цьому контексті найчастіше лунають імена соратника Володимира Леніна, одного із засновників КП(б)У Миколи Скрипника або ж впливового харківського боротьбиста (скорочено від Українська комуністична партія (боротьбистів) – Авт.) та письменника Василя Еллана-Блакитного. Зрозуміло одне – цей «хтось» врятував йому життя.

З 1921 року Павло Михайлович продовжив журналістську діяльність – був перекладачем у газеті «Вісті ВЦУВК», а пізніше фейлетоністом, який іменував себе Остапом Вишнею. З цього часу розпочався дуже плідний період його творчої діяльності. Є версія, що ім’я «Остап» письменник запозичив із улюбленого «Тараса Бульби», що вийшов з-під пера земляка Миколи Гоголя; а «Вишня»… цю ягоду письменник просто обожнював.

Читаючи його сміховинні твори – так звані, усмішки, задаєшся одним вельми делікатним питанням, відповідь на яке автор люб’язно надав сам автор: «…Чи пив я і цей час? Пив. Я п’ю давно, і в цей час пив, але це не заважало мені дуже багато і продуктивно працювати. Між іншим, алкоголь ніколи не був помішником у моїй роботі. Одна чарка горілки або шклянка пива, – і я вже писати не можу. Писав я завжди тверезим. Писав я, як бачите, дуже часто і дуже багато. Отже, виходить, що і тверезим я був дуже часто і «дуже багато». Ніяких наркотиків я не вживав ніколи».

Владі було не до вподоби сміливе, влучне, їдке слово письменника, за яким крилося щось більше, аніж просто гумор. До того ж, вона ніяк не могла пробачити йому УНР-івське минуле.  Радянська каральна машина розпочала свій наступ, і  зовсім «неочікувано» у ЗМІ стартувала кампанія із цькування молодого новеліста. Охочі вислужитися перед владою знайшлися. Наприклад, Олексій Полтурацький у своїй статті «Що таке Остап Вишня» писав: «Контрреволюціонер, нахабно халтурячи, насмілився у зашифрованій формі протаскувати в літературі куркульські ідеї, колишній петлюрівець, що змінив вогнепальну зброю на перо «гумориста». Автор закликав «трактори нашої сучасності» пройти по садках вишневих усмішок.

І вони пройшли. 26 грудня 1933 року Остап Вишня був заарештований та звинувачений у причетності до контрреволюційної Української військової організації, а також у підготовці замаху на секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева (він, до речі, був розстріляний наприкінці лютого 1939 року – Авт.). На допитах у НКВС гуморист якось не втримався і поцікавився у слідчого: «Чому б Вам не звинуватити мене у зґвалтуванні Клари Цеткін?». Але «органи» вміли «ламати» людей – врешті, Павло Михайлович визнав свою провину. Вирок – розстріл із заміною на 10 років виправних колоній в Ухті, Республіці Комі. Своє життя-буття під час трагічної «десятилітки» він занотовував у власному щоденнику, який іменував «Чиб’ю». Його дивом вдалося передати дружині під час побачення у 1935 році.

У 1943 році вийшов на волю. Наступного року в газеті «Радянська Україна» була надрукована його відома «Зенітка». Побачили світ й інші усмішки, в яких автор оповідав про «українських буржуазних націоналістів», незнищенних «самостійників» тощо. У той час навіть жартували, що Вишня найбільше зробив для інформування радянських громадян про те, як Українська повстанська армія продовжує боротьбу. Загалом, дослідники творчості гумориста констатують, що після відбуття покарання він дещо видозмінив тон своїх памфлетів – писав їх на теми, люб’язні Йосипу Сталіну. Але це не стало перешкодою на шляху до здобуття народної любові, адже за кількістю проданих книг він поступався лише Кобзарю.

У 1955 році справу про звинувачення Павла Губенка було переглянуто і припинено за відсутністю складу злочину. 28 листопада 1955 року Остап Вишня надіслав до Спілки письменників України заяву такого змісту: «Посилаю Вам копію документа про те, що ніякого злочину, за що мене було покарано, – я не вчинив. Не такий виходить я чорт, як мене змалювали були. Я прошу виправити анкетні мої дані, де зазначено, що я судився і т.д.».

28 вересня 1956 року відійшов у Божу вічність. Похований на Байковому кладовищі.

За життя був він добрим та вірним товаришем. З-поміж українських літераторів мав найліпші та найміцніші відносини з Миколою Хвильовим, Миколою Кулішем, Олесем Досвітнім, Максимом Рильським (якого ніжно називав Максимом Черешнею – Авт.) тощо. У потрібний момент підставив дружнє плече родині останнього та й самому тільки-но звільненому з Лук’янівської тюрми Максиму Тадейовичу, забравши до себе в Харків. Справжньою особистою трагедію для письменника стало й самогубство Миколи Хвильового – за словами очевидців, три дні і ночі бився Вишня у своїй кімнаті, чутно було жахливі крики й голосіння.

Був одружений двічі. Перша дружина померла від тифу у 1933 році, а другою була українська акторка Варвара Губенко-Маслюченко, яка, не покладаючи рук, всіма можливими і неможливими способами намагалася визволити чоловіка з неволі, бути поряд з ним. Біографи Остапа Вишні справедливо називають її «декабристкою XX століття».

Мав сина В’ячеслава від першого шлюбу, відносини з яким були не надто гарними – син звинувачував батька у смерті матері.

Також виховував прийомну доньку Марію (дочку Варвари Олексіївни від першого шлюбу).

Старший брат Павла Михайловича Василь Чечвянський – відомий письменник-гуморист, розстріляний у 1937 році.

Кажуть, сміх продовжує життя. Однак у випадку Павла Губенка все сталося дещо інакше. Отакими були реалії минулого сторіччя. Однак, невже тільки минулого?

 

Автор: Олена Вовк

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.