Серіал “Чорнобиль” – правда, про яку нам не говорили
Хороший кінофільм – кращий з варіантів для відпочинку. От лише серіал “Чорнобиль” до цього переліку не входить. Це правда, яку учасники та очевидці знають лише в певному діапазоні: що пережили особисто і крихти інформації, дозволеної радянською пропагандою. Покоління, народжені після трагедії, 26 квітня формально згадують той день.
Відповідей на багато запитань у 1986 році постраждалі від цієї аварії не отримали. Пізніше цю іноформацію доводилося добувати тут і там, через публікації в газетах (Інтернет з’явився пізніше), під час розмов із ліквідаторами й жителями заражених територій. Найкращою, на мою думку, виявилася документальна повість Юрія Щербака “Чорнобиль”.
Якщо відкинути пафос і лжепатріотизм, якими були нашпиговані радянські статті про Чорнобильську трагедію, у їхньому змісті можна віднайти нуль інформації. З висоти прожитих років розумію: проблему просто заговорювали.
В одній із центральних і дуже шанованих тоді газет була надрукована стаття про те, що ж сталося у квітневу ніч 1986 року. Автор поставив запитання: так був вибух чи ні? Адже саме цей факт замовчувався. І в цій статті з прямим запитанням прямої відповіді читач не отримував. Стаття закінчувалася так само двозначно, як і радянські фільми, коли глядачам потрібно було додумувати, чи загинув головний герой. Різниця полягала в тому, шо незнання відповіді саме на це запитання перетворювало нас на невинно убієнних, закланних овець.
І ось, через 33 роки, американська кінокомпанія HBO знімає фільм, і ми бачимо радіаційне світіння над реактором, жахливі наслідки променевої хвороби, героїзм простих людей, які часто не усвідомлюють, чим ризикують. А якщо й розуміють, продовжують рятувати планету.
Весна 1986 року назавжди поділила моє життя на до і після. Це, на жаль, був не останній трагічний поділ у житті, але цей виявися найпершим і перекреслив віру в те, що Компартія подбає “раптом що”. Ось чому в 1991 році українці вийшли зі складу СРСР і я щиро не розумію “ностальгуючих”.
У 1986 році я вчителювала в селі Чернігівської області, за 60 км від Прип’яті. Трагедія сталася в ніч з п’ятниці на суботу, але ми про це нічого не відали. Зранку – уроки, після них – додому, у рідний райцентр.
Якраз цвіли сади, нарешті прийшло тепло, а в моїх друзів – річниця весілля, яку ми відзначали в лісі. Ось тоді я й почула вперше слово “Чорнобиль”: вивляється, “Голос Америки” передав новину про аварію на атомній електростанції в ніч з суботи на неділю. Ми трохи поговорили про те, що “вічно ці американці щось напридумують”. Після обіду пішов дощ, дівчача частина компанії сховалася в салон автомобіля, а чоловіча грала у футбол під радіаційним, тепер розумію, дощем.
У понеділок дізналася, що “Голос” не брехав: до Прип’яті не пустили дітей і онуків моїх колег, які приїжджали до батьків на вихідні. Чоловіків, утім, забрали.
Того ж тижня вчителі, вважай, щодня працювали з дітьми на колгоспному полі, а над нами висіли гелікоптери. Поряд, за кілька кілометрів, розташовувалася військова частина, і ми вважали, що шукають біглого солдатика – тоді таке траплялося.
Селом ширилися чутки, одна страшніша за іншу: офіційної інформації не було. Якогось колгоспника, який оббив плівкою свій колодязь, викликали до сільради і наказали плівку зняти – щоб не поширювати паніку. Лікарів викликали до райкому з погрозами виключити з партії, якщо ті не повернуть вивезених у безпечні місця власних дітей.
Ми відсвяткували 1 Травня і подивилися парад у Києві по телевізору.
Й аж 5 травня мене як комсорга покликали на нараду до голови колгоспу. На ній я почула про засоби безпеки: вологе прибирання в домі не менше одного разу на день, використання на вулиці ватно-марлевих пов’язок, струшування верхнього одягу перед тим, як зайти до помешкання, засторога сідати на траву, їсти полуницю та всі овочі й фрукти, пити молоко місцевих корів.
Я пошила пов’язку так, як говорили: кілька шарів марлі і скількись там сантиметрів вати, і вирішила її перевірити, як уній? Через хвилину почала задихатися і проковиряла пальцем дірочки у ваті. Дихати стало легше, але навіщо тоді ця пов’язка? Та ніхто в нашому селі тих пов’язок і не носив.
Того ж таки дня районне радіо почало говорити про засоби безпеки.
Потім почалися проблеми з їжею. Спочатку люди щоранку відносили на пересувні пункти прийому видоєне молоко. Але в магазини продукти так і не завезли. Як і раніше, продавали сік у трилітрових банках, олію, печиво-цукерки і калоші. Промучившись із тиждень, люди почали пити домашнє молоко і їсти вирощену городину.
До кінця навчального року я їздила додому з паспортом і військовим білетом, про що мене попередили, викликавши до сільської ради серед ночі.
Десь через рік почалися проблеми зі здоров’ям: низький артеріальний тиск і біль у коліні. Через півроку після переїзду до Скадовська біль минув.
Серіал “Чорнобиль” сколихнув пам’ять і розстравив крапки над “і”. Я дивилася на екранні клуби диму і згадувала акуратну чорно-білу картинку реактора на тлі чистого неба, з незруйонованого боку, яку друкували радянські газети, транслював єдиний телевізійний канал.
Деякі епізоди фільму дивишся з болем у серці, деякі викликають обурення, а ще відчуваєш велику вдячність до героїв, які голіруч гасили пожежу, скидали в провалля уламки графітних стержнів, прокладали під реактором тунель і виконували таку необхідну для народів Європи та Америки роботу. Завдяки їм в України та світу є майбутнє.
Світлини: BBC.com