субота 6 березня 2021р.
Інтернет-газета Херсонської області
17.05.2015

Василь Козак: “Я пізнав, як окрайчик хліба розтягувати на кілька днів”

9Ім’я Василя Козака стало відомим після того, як його разом із двома односельчанами взяли у полон на одному з ворожих блокпостів, коли він повіз українським воїнам продукти харчування.

Він зміг подзвонити дружині і сказати про це. Коротка розмова між чоловіком-полоненим і його дружиною Ларисою сталася рано-вранці.

Лариса:

– Я тоді подумала: Господи, за що? Я ж із легкою душею його відпускала.

Були попередження, але то вже заднім числом зрозуміла. Сова на лобове скло впала, коли Вася від’їжджав. Чорна кішка дорогу перебігла. Можна було поїхати з Миколою Литвиненком іншого дня. У п’ятницю мав відбутися концерт у Зеленому, але дівчата похворіли, і концерт відмінили. Кажу: їдь. А він: я вирішив їхати в неділю,  то й поїду в неділю. І ось десь близько п’ятої ранку наступного дня дзвінок: “Я в полоні”. Не дали нам навіть по-людськи поговорити. Я відразу ж подзвонила всім, хто міг допомогти чоловіку вибратися з полону. Батьків берегли, нічого не говорили. А сама потухла. Плакала багато. З дому тижнями не виходила.

Василь:

– Я не боявся за неї (киває у бік дружини). Знав, що її підтримають, не лишать на самоті. Їй морально, думками було легше.

Сам попрощався із життям. У моєму телефоні знайшли фотографії з попередніх моїх поїздок в зону АТО. Крім того, з Радгоспного пропав без вісти Руслан Голік 12 лютого п.р. Я скачав з Інтернету карту тієї місцевості, де він зник, шукав його. Ото в моєму телефоні днрівці знайли ті карти і вирішили, що я розвідник. Хлопців посадили окремо, а мене – в “ізбушку”, у підвал колишнього донецького СБУ. Відразу попередили, що живим не вийду. Били по чотири години. Відпочивали і знову били. Я навіть у кіно не бачив таких знущань.

Два дні тримали мене прив’язаним до стільця. На голову наділи картонну коробку, обв’язали її скотчем. Знаєте, що мені не дало з’їхали з глузду? Думки. Я думав про дітей, про дружину, згадував про все хороше, що було у моєму житті. Весілля. Фестиваль у селі, концерти. Мріяв, як додому повернуся. Я жодної хвилини не оцінював своє тодішнє становище. Інакше – капець.

Найгіршою була ситуація, коли через моє тіло почали пропускати електричний струм. Обливали водою і били током. Отоді попросив їх: краще вбийте, не мучте. Що ви думаєте? Кат пістолет засунув мені до рота  і натиснув на курок. У цю хвилину перед очима промайнуло все моє життя. Але пістолет виявився незарядженим.

Потім на зміну “злого” ката прийшов “добрий”. Запропонував чаю, пообіцяв обміняти, тільки розкажи, що бачив: куди їхав,  що на українських блокпостах?

Лариса:

– Він подзвонив, щоб попрощатися. Але толком поговорити нам не дали. І вісім днів – нічого. Жодної звістки. Невідомо, що з ним. Що далі?

Василь:

– У полоні я не раз прощався із життям. Коли наказали попрощатися з родиною, вирішив: усе. Розстріляють. Реально немає можливості вирватися з полону добровольцям – айдарівням, із батальйону “Дніпро”. Їх не обмінюють. Убивають. Хлопців із Правого сектора на ремені ріжуть. Я волонтер. Сказав, що ніде не був, нічого не бачив, на блокпости не заїжджав, бо небезпечно.  Після катувань вони зрозуміли, що ніякий я не розвідник.

Думав, що ніколи не вирвусь. Нарешті мені стало настільки погано, на ногах не тримався, що мене відвезли до донецької лікарні. Я там пробув недовго. Мені зашили голову, і назад, у підвал. Вже у камері вкололи двічі  знеболювальне, давали якісь ліки – готували до обміну. Я майже не ходив. Й досі довго стояти не можу. Тіло було чорне, як земля. Гематоми на ногах до сих пір не розсмокталися.

Я пізнав, як ділити ложкою цукор, розподіляти окрайчик хліба на кілька днів. Якщо не куриш, на півпеченюшки отримуєш більше.

Якби не волонтери, померли б з голоду. Їм (тюремникам)  самим їсти нічого. Що нам давали? Ложку каші на день. Волонтери передавали їжу, вітаміни. Хлопці ділилися зі мною. Я запросив усіх, з ким сидів у підвалі, на фестиваль у село. На жовтень.

У полоні я пробув 16 днів. Чоловіків, що їздили зі мною, обміняли на 5 днів пізніше. Їх били, але не катували так, як мене.

Знаєте, які сни інколи мені сняться? Ніби я знову там.  Таке не забувається. З “Радіо свобода” дзвонили. Журналістка поцікавилась: “Вам держава допомогла?”  Я їй відповів: “Нічим”. Ми не потрібні владі. Державі Україна – так. Старенький, голова райради, подзвонив, спитав, як я. Все.

Та й не мені треба допомагати. Тим, чиї рідні в АТО. Ось була селекторна нарада (щотижнева ранкова нарада в Скадовській райдержадміністрації – прим.авт.). Я не втримався, пішов у рознос: “Ви знаєте, що у нас в районі надзвичайна ситуація? Зник без вісти житель району в зоні АТО? У нього дружина, двоє дітей. Я то допомагаю, чим можу. Дров завезли. Заїжджаю, запитую, що потрібно. Кожній родині, чиї чоловіки там, Радгоспненська сільська рада виділила по півтори тисячі гривень.  15 родинам. Але психологічної допомоги я цим родинам не надам. Це повинен зробити спеціаліст.  Інколи звичайна порада дорожча за гроші.

Моя донька вчиться, але влаштувалася на роботу. Вона знає: батько допомагає армії. І я буду допомагати, бо це потрібно.

Я поговорила із Ларисою та Василем Козаками перед їхньою поїздкою на консультацію до лікаря. З часу повернення з полону минуло два місяці. Здоров’я до Василя повертається дуже повільно.

Але він провів чудові свята з нагоди 70-ї річниці перемоги над фашистскьою Німеччиною. Вшановували пам’ять загиблих односельців. Варили куліш чи кашу, співали, танцювали. Раділи перемозі і бажали один одного мирного над головою. Дуже хочеться, щоб війна лишилась хіба що у підручниках з історії.

Автор: Вікторія Сенько