субота 16 грудня 2017р.
Інтернет-газета Херсонської області
09.10.2017

Вишуканий інтелігент

24 травня 1964 року. Київ. Яскраве полум’я охопило нижній поверх Київської Державної публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Протягом трьох днів палав український фонд: стародруки, книжки, рукописи. Навіки втрачені архів Бориса Грінченка, архів Української Центральної Ради, архів «Киевской старины»… – безцінні сторінки української історії.

Вогонь не могли загасити – не працював водогін.

«Як може згоріти в середині XX столітті найбільша наукова бібліотека, та ще й у центрі столичного міста? Адже зараз протипожежна техніка стоїть так високо, що значні пожежі в містах майже виключені, а якщо бувають, то їх швидко ліквідують. Адже в сучасних бібліотеках світу справа поставлена так, що жоден документ не згорить, не те що всі фонди», – цими словами починається одна з найпомітніших та найзнаменитіших праць українського самвидаву – «З приводу процесу над Погружальським», що вийшла з-під пера очевидця вище згаданої події Євгена Сверстюка.

«… Нам вже не раз плювали в обличчя. В цьому ж році плюнули особливо нахабно. Спалили найбільшу українську бібліотеку. Зірвали місток між нашим минулим і сучасним. Коли ми навіть від цього плювка не опам’ятаємося і підставимо покірно заплющені очі під інший, тоді хто ж ми, як не «раби, підніжки, грязь Москви»?

… Українці! Чи знаєте, що вам спалено? Вам спалено частину розуму і душі. Не тієї, яку сталінський терор зацькував, заплював і загнав у п’яти, а тієї, що мала ожити в наших дітях і внуках. Вони спалили храм, де відроджується душа.

Російський великодержавний шовінізм, як і антисемітизм, давно реабілітований в колоніяльній імперії, яку називають СССР. Наступ ведеться широким фронтом і не тільки на Україну, а й на Білорусію, Прибалтику, Закавказзя, Середню Азію наступають не лише офіційно, а й отак, як Погружальський та ті, що стоять за його спиною. Пожежі національних бібліотек в Туркменії (Ашхабад) та Узбекистані (Самарканд) – хіба це не кільце одного чорносотенного ланцюга?!

… Ми знаємо, що народ безсмертний, його не задушиш, не спалиш його духа. Звичайно, коли в народі є дух боротьби. Але коли немає того духа – він стає мертвим. Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовності постояти за себе!» – констатував автор.

Палія знайшли. Ним нібито був працівник книгозбірні – Віктор Погружальський, якого за таке діяння засудили до 10 (а за іншими даними 15) років неволі. Строк свій, скоріш за все, він не відбув до кінця. Чому «скоріш за все»? Бо всіх причетних до справи КДБ зобов’язав не розголошувати інформацію. Та й самого пана Погружальського деякі дослідники вважають таємним співробітником «органів».

Політичний памфлет, цитований вище, став черговим матеріалом у досьє КДБ на українського дисидента, літературного критика, поета, есеїста, філософа Євгена Олександровича Сверстюка. Врешті, за виготовлення і розповсюдження документів самвидаву у березні 1973 року чоловік був засуджений до семи років таборів та п’яти років заслання. Перебуваючи у тій «малій зоні», разом із однодумцями продовжував боротьбу, протиборствував, протестував, голодував, але не шукав компромісу зі своєю совістю, не схиляв свого чола перед катами, не капітулював перед душогубцями…

Вийшовши на волю, у 1987 році став одним із засновників Українського культурологічного клубу – першої незалежної громадської організації в УРСР. На його засіданнях обговорювалися питання, які раніше були під великою забороною, – щодо голодомору 1932-1933 рр., Чорнобильської трагедії 1986 року, подальшого розвитку української культури, долі української мови тощо. У 1988 році в рамках  клубу Євген Сверстюк виступив із лекцією, приуроченої до 50-річчя від дня народження Василя Стуса. Текст цієї доповіді був пізніше переданий на Захід – Лондонському центрові Міжнародного ПЕН-клубу.

Через рік після свого створення Український культурологічний клуб злився воєдино із Українською Гельсінською Спілкою.

 

Після проголошення незалежності України, Євген Олександрович, на відміну від багатьох представників українського дисидентського руху, не подався у політику, а продовжив займатися творчою та громадською діяльністю. Він був глибоко переконаний у безглуздості намагань переінакшити представників політичної еліти держави, натомість обрав шлях апелювання до суспільства, до безпосередніх виборців, за чиїм помахом руки ці люди і потрапляють до влади в Україні.

 

У 1993 році став доктором філософських наук, захистивши докторську дисертацію на тему «Українська література та християнська традиція» в Українському Вільному університеті в Мюнхені.

 

У 1995 року за свою працю «Блудні сини України» був удостоєний Державної премії України імені Тараса Шевченка.

 

У 2008 році указом Президента України від 25 листопада 2008 року № 1075/2008 «…за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність та з нагоди Дня Свободи» Євген Сверстюк був нагороджений Орденом Свободи.

 

У 2011 році, до 20-річчя проведення Всеукраїнського референдуму, було створено ініціативну групу «Першого грудня», фундаторами якої були відомі українські інтелектуали, у тому числі і Євген Сверстюк. Мету своєї діяльності організація вбачала у «становленні вільного народу України, об’єднаного спільними духовними вартостями, здатного творити моральну політику, справедливу економіку та соціальне благо». Група завжди реагує на всі загострення внутрішньополітичної ситуації в державі, щоразу звертаючись до всіх українців у вигляді відповідних (що важливо аполітичних!) публічних звернень, організовуючи відповідні публічні заходи за участю широких кіл українського суспільства.

Того ж 1 грудня закінчився земний шлях Євгена Сверстюка. Це сталося у 2014 році. Чоловікові було 85 років.

Життєпис Євгена Олександровича не надто різниться від біографій багатьох українських дисидентів. Він, як і всі вони, своїм страдницьким життям доводить, що єдиною валютою, яка ніколи не девальвується, ніколи не знеціниться є людська гідність, і що саме вона (а не пристосуванство!) мусять бути зведені до рангу загальнодержавного тренду.

Тож пропоную вашій увазі доторкнутися до глибокої філософської думки видатного українця, вишуканого інтелігента Євгена Сверстюка:

Коли люди в полоні – історії немає. Історія починається, коли люди тікають з полону.

Один в полі воїн – це перше гасло кожної людини, кожен має бути воїном і воювати там, де може бути успішним і не перекладати свою роботу на інших.

Але минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.

Я думаю, що в народі мають бути лицарі і мусить бути культ лицарства – у всі часи. І мусить бути багато тих людей в різних ділянках, які ставлять на карту життя. Для кожної нації це є нормальним, це є традицією. Якщо ти належиш до касти воїнів, то ти – воїн і мусиш бути воїном. І якщо ти належиш до касти захисників чи військових, то ти повинен бути не згорбленим солдатом чи офіцером, а ти повинен нести це з честю.

Єдина безпрограшна позиція людини – чесна.

Ні новомова, ні пустомова не замінить слова, що стало світлом. Людство проходить від затемнення до затемнення, а в сонячний день дивується, як можна було не побачити – це ж так очевидно… І Євангельська притча про сіяча вічна: завжди будемо сіяти і на камінь, і в тернину, знаючи, що вся надія на зораний ґрунт… І метафора про голос, що волає в пустелі, – вічна. І кожен зі вдячністю має нести свій хрест, бо ніколи не відбудеться гідне життя на дорозі рівній і широкій. Євангельське застереження «вибирайте дорогу вузьку» є наукою на всі часи.

Первісний ключ – в людині. А людину сковують умови. Але умови для себе, зрештою, витворює вона сама – на свій зріст. Мусимо рости і духовним зростанням, моральним авторитетом здобувати престиж і відстоювати своє місце під сонцем.

Зневіра – один із хворобливих проявів життя і, до речі, один із великих гріхів. У кожного бувають різні летючі настрої, але людина не має морального права ділитися своєю зневірою.

Молодь повинна долати українську хворобу порізненості, ледачого самозаспокоєння й неуцтва, споживацького патріотизму і позірної релігійності. Спадкову хворобу. Як завжди, нормальна молодь гуртується в об’єднання, де культивуються принципи безкорисливости, змагальности, ідеалізму. Без ідеалізму і романтизму немає молоді.

І наостанок: живий голос і жива енергія слова!

 

Автор: Олена Вовк

Коментарів немає, будьте першим!

Прокоментувати:
Всі поля, позначені (*) обов'язкові для заповнення

Ви маєте ввійти щоб залишити коментарій.