субота 6 березня 2021р.
Інтернет-газета Херсонської області
18.06.2015

Життя і вічність Анатолія Олійника

олийнык_5Анатолію Олійнику – юнакові із серйозним уважним поглядом, завжди буде 22.

Він виконав свій обов’язок перед Україною, лишивши усі інші обов’язки живим. Дружині Анастасії — виростити і виховати двох дітей, Арішу та Анатолія Анатолійовича, який народився уже після загибелі татка. Матері Аллі Петрівні — пишатися через біль і розпуку справжнім чоловіком, мужчиною, яким виявився її син. Доживати віку, впізнавати у рухах маленького Толі невловиму схожість з батьком.  Дітям випала непроста ноша бути гідними свого геройського тата. Батькові захисника України,  теж Анатолію Анатолійовичу, треба змиритися із  втратою єдиного сина.

– Толю я народила пізно, — розповідає Алла Петрівна Олійник, мати українського воїна. — У 38 років. У мене вже були дві доньки від першого шлюбу. Сама їх ростила, набідувалася, поки не зустріла Толю (чоловіка). Довго роздумувала, треба, ні ще одна дитина у нашій сім’ї? Чоловік дуже хотів сина. Покладе мені руку на живіт і каже: “Не бійся, синку, татко з тобою”. Коли синочок народився 26 червня 1992 року, назвали Анатолієм, на честь батька. І синового сина невістка Анастасія теж вирішила назвати цим же іменем. На честь свого тата-героя. У нас династія Анатоліїв.

Мій син прийшов у цей світ у важкий час. Доводилося багато працювати.  Тримали ферму. Стадо налічувало 30 голів великої рогатої худоби. Роботи вистачало всім: і дівчатам, і нам з батьком, і малому Толі.

З першого класу я його готувала до військової професії. Говорила: “Ти повинен добре вчитися, бути взірцем, бути мужчиною”. Тому що сини виростають всілякими. Я казала: “Коли постарію і стану сивою, хочу ходити із гордо піднятою головою, а не опущеною від сорому через твої вчинки”. Я-то ходжу сива і з опущеною головою від горя: мого синочка вже немає поряд. У мене був дуже тісний зв’язок із ним. Ми відчували одне одного. Він був моє життя і моє дихання. Його місця у моєму серці ніхто ніколи не займе.

Толя ріс, як усі діти. Багато читав у дитинстві. Вчили математику й англійську. Змалку знав, що буде офіцером. Танки малював, іншу зброю. І був дуже добрим, чуйним. Якось, вже у старшому класі, біля школи наводили порядок. Він з однокласниками назгрібав велику купу опалого листя, гілля. Прибіг додому. “Мамунько (а він тільки так мене називав)! Мамунько, — каже, — можна, я візьму наш трактор (ми щойно купили тракторець із причепом) і вивезу сміття, щоб дівчата не надривалися?” Я дозволила. Взяв ключі, завів, приїхав до школи. Не лише своєму, усім класам допоміг. Отакий був. Його дуже любила класний керівник. Однокласники. Він з усіма дружив. Займався вільною боротьбою. Разом із Віталієм Бєліковим ходив в одну секцію, ось як доля їх поєднала. (Старший лейтенант загинув у зоні АТО кількома місяцями раніше — прим. авт.)

Після закінчення Антонівської школи вступив на юрфак Херсонського державного університету. Щонеділі приїжджав додому — допомагати батькові ходити біля корів. Після другого курсу вирішив піти за контрактом на військову службу на три роки, бо його навчання  дорого коштувало. Направили Толю до автобатальйону 3838 “Десна”, інструктором. В армії його теж поважали, бо не боявся ніякої роботи. Треба було освоїти водіння автомобілем “Урал”, — освоїв. Дзвонив батькові, радився. На Чернігівщині зустрів дівчину Настю. Її доньку прийняв, як рідну. Коли я їздила до них у гості, бачила, що дівчинка теж тягнеться до мого сина, називає його татом.

Він уже мав мобілізуватися, лишилося зовсім небагато, кілька місяців, як почалися оці страшні події в Донецьку та Луганську.  Він вирушив на схід, нічого мені не сказавши. Ніхто мені нічого не говорив спочатку. Я би його благословила. Може б, і живим лишився. Він завжди мені усе розповідав. А тут — утаїв.  Вже з-під Дебальцево  подзвонив, сказав, що у нього все гаразд. Якось зателефонував схвильований: “На наших очах підірвався БТР. Усі загинули”. Під час іншої розмови зізнався: “Мамо, мені здається, я тут постарів на кілька років”. Обіцяв, коли повернеться, напише книгу про своє життя. За день до загибелі сказав по телефону, що говорити багато не може, зв’яжеться з нами  пізніше. Потім довге мовчання. Згодом мені сказали, що сина вже немає. Поїхав на завдання разом із своїми товаришами, і їх підірвали на фугасі. Їм наказали забрати тіла побратимів, які підірвалися на міні біля села Орлово-Іванівка Шахтарського району Донецької області. Помер від багатьох ран. У труні лежав красивий. Як і в житті був.

Погано пам’ятаю дні, поки Толю везли додому. Біля мене днювали і ночували сільський голова Мараховський і Оксаночка (секретар сільської ради). Чому мій син загинув у 22 роки? Чому його дружина у 22 лишилася вдовою? Хто дасть мені відповідь на ці запитання?

Коли Толя, онук, народився, з пологового будинку його забирали тільки ми із сватами. Ніхто із “Десни” не прийшов, не привітав. Настя виходила в чорній хустині. Ридала від самотності. Велика відповідальність лягла на неї — двоє дітей підняти, і жодного слова підтримки, подяки. Придане дитині я купила все. 8 травня, в Антонівці, ми Толю похрестили в українській церкві. Йому вже п’ять місяців нещодавно виповнилось.

Напередодні Дня перемоги нам принесли листівку-поздоровлення від районної адміністрації. З намальованими колорадськими стрічками. Ми тоді дуже плакали: син помер у боротьбі із сепаратистами, а нас вітають сепаратистською символікою. Це нас просто убило.

Мені дуже хочеться, щоб онук ріс на моїх очах. І невістка хоче переїхати до нас. Я їй сказала: “Ти молода, ще вийдеш заміж, влаштуєш своє життя”. Настуня мені відповідає: “Ні. Ми поклялися з Толею бути вірними одне одному до кінця свого життя”. Де я їх прийму? У моїй квартирі живе донька з п’ятьма дітьми. В цьому будинку ми спромоглися тільки одну кімнату відремонтувати. Після смерті Толі я корів продала, одну лишила. Почала раніше спродувати, коли він ще вчився, гроші треба були, але Толя дуже просив лишити хоч кілька корівок. Послухалася. А потім, коли Насті прийшов час народжувати, продала, щоб відремонтувати квартиру, яку винаймав мій син із невісткою. Бо діти повинні жити в хороших умовах. Меблі їм купила, ліжечко маленькому. Я задоволена, що родина Толі живе у нормальних побутових умовах. Якби ще житло своє купити. Я зверталася до місцевої влади, але мені відмовили. Сказали, що нічого в Скадовському районі не будується. І що у бюджет на 2015 рік фінансової допомоги родині Олійник не передбачили. В “Десні” відповіли, що треба прослужити п’ять років, перш ніж стати в чергу на квартиру. Чи ж Толя винен, що загинув? Я згодна жити в оцій халупі до скону, аби його повернути. Нічого не треба. Тільки син.

Після похорон я три місяці ходила на дорогу зустрічати Толю. Вийду, постою. Не віриться, що його немає. Інколи здається — рипнуть двері, і з’явиться на порозі: “Мамунько, що тобі допомогти?” Він у дитинстві говорив: “Мамунько, ти такий у мене гномик”. Дивлюсь новини з війни. Вглядаюсь в обличчя воїнів. У кожній дитині шукаю свого сина.

І коли чую, як дехто каже: “Та я краще в тюрму піду, ніж в армію”, — не розумію, як так можна. Гніваюсь, коли чую нарікання на те, що хліб подорожчав. На що нарікаєте? Ваші сини під спідницями у вас сидять. Гроші нічого не варті.

Часто їжджу до онуків, в Десну. Обов’язково приводжу гілочку сосни — привіт сину від дітей. Привезла сосни і дубки звідти. Хочу біля могили посадити. Не зараз, восени. Обов’язково щодня провідую синочка на кладовищі. Прийду, привітаюся. Тоді їду до школи, де відкрили пам’ятну дошку. Там квіти свіжі поставлю. Вдома біля портрета зупинюсь.

Жаль дітей, які піднімають країну такою ціною.

В кутку кімнати лежить його сумка. Я кілька разів пробувала її розбирати. Треба речі попрати. Не можу.

О Боже, чому я плачу уві сні? Чому я плачу на світанку? Тому що син мені дзвонив о шостій ранку. Цей вірш я сама склала. Інколи, коли зовсім зле, дзвоню йому. Гудок іде, а відповіді немає.

олийнык_4

олийнык_7

олийнык_3олийнык_2

 

 

 

 

 

Автор: Вікторія Сенько